"Ми місяць жили у машині"

Я з Маріуполя.  Мій чоловік дальнобійник. 22 лютого ми поїхали з чоловіком до Краматорська по роботі. 24 лютого ми під'їжджали вантажитись, у цей час русня бомбила Краматорський аеродром. Довелося місяць жити в машині, аж поки не стали обстрілювати місто. Машини були завантажені, їх не можна було залишити. Після того, як у Краматорську розбомбили завод, щоб не ризикувати життям, ми машини залишили. Вони й досі там стоять. Їх ЗСУ розвантажили. 

Поки ми жили у машині, начальник чоловіка нам надсилав гроші. Коли Маріуполь опинився у блокаді, більше надсилати кошти він не міг, але, на щастя, прийшла наша пенсія. Довелося на морозі стояти два дні, щоб її отримати. Вона нас і врятувала. 

Тепер ми у Дніпрі. Син з невісткою ледве вибрались з Маріуполя і приїхали до нас у Дніпро. Живемо в однокімнатній квартирі учотирьох. 

Найбільша складність - це те, що ми залишились без нічого. Нам у крамницях безкоштовно давали речі. Ми ж думали, що за два дні повернемось додому, а повернутися назад уже було нікуди. 

Мене шокувала ця війна. Я ще пригадую голод 1947 року, післявоєнні роки, голодні і холодні. 

Ми з Краматорська виїжджали жахливо. Прийшли на вокзал, а там була купа людей з дітьми, з собака і кішками. Ми сідали у потяг - нам дали плацкартні вагони, а тим, хто з домашніми тваринами, - купейні. Їхали без світла, десь розбомбили рейки. О п'ятій ранку доїхали до Дніпра. По дорозі бомбили Павлоград. Ми ледве добрались. 

Дніпро обрали, тому що тут уже 15 років у нас живе донька. Вона нам допомогла з квартирою, інакше ми б узагалі на вулиці поневірялись. Дочка платить за житло. Якби не її допомога, ми б з голоду померли. 

Поки не буде Маріуполь український, ми туди не повернемось. Сказали, що вісім років будуть його відновлювати. Я цього вже не дочекаюсь. 

Думаю, коли рашистів виженуть з Донецька і з Маріуполя, тоді й закінчиться війна. Або коли повісять путіна і його приспішників.