"Ми міняли цукерки на картоплю і чай"

Ми з Маріуполя. 25 березня нам вдалося звідти виїхати на своїй машині. Там уже неможливо було перебувати. У нашій квартирі повибивало шибки, ми жили у зятя. Уже дуже було страшно, тому вирішили виїжджати. Їхали через Запоріжжя у Дніпро. Винаймаємо будинок. Я працюю - фасую каву. 

24 лютого я була на лікарняному. Був ажіотаж у магазинах, люди все скуповували. Все одно не вірилось і не усвідомлювали до кінця. Коли почалися вибухи, був жах. Газ у нас був до останнього, а світла не стало швидко. Спочатку у коридорі ховалися, коли чули про тривоги, а потім ні телевізора, ні зв'язку. Коли вимкнули газ, готували на багаттях. Було і холодно, і голодно. Але вижили. 

Ми вижили завдяки тому, що розбомбили супермаркет, а наші військові його відкрили і дозволили нам брати все, що ми хотіли. Окрім спиртного і сигарет. І люди тачками, що бачили, те і брали. Супермаркет горів і це як кінець світу, якщо зараз не візьмеш, то з голоду помреш. Нам дісталися одні цукерки. Потім ми їх міняли на картоплю, на чай між сусідами. 

Були істерики, і жити не хотілося. Було дуже страшно. Ми бігли у молитовний дім, нас там прийняли віруючі. Ми коли вийшли, за нами було футбольне поле, побачили людей, які як ішли по воду, але так і залишилися там лежати з бідончиками. І старі, і молоді. Коли ми вийшли з молитовного будинку, побачили російських військових, які розбирали машини і зливали з них бензин. Ми звідти втекли, тому що розуміли, що вже завтра вони будуть у нашому подвір'ї. Тоді ми вирішили виїжджати. 

На кожному блокпосту зупиняли зятя і дивились татуювання. Його уже і в "днр" хотіли забрати. А він у нас - єдиний водій. Ми його відбивали на кожному блокпосту. А в Запоріжжі, коли наших побачили, плакали. Ми ще нічого не знали про наш драмтеатр, бо у нас не було зв'язку і ми з подвір'я нікуди не могли вийти. Скрізь свистіло, гриміло. Нас коли запитали про драмтеатр, то не уявляли, що там відбулось. У нас такий був інформаційний вакуум - ми не розуміли, чи такі події відбуваються скрізь, чи лише у нас в Маріуполі. Були відрізані від світу. А коли побачили цілі будинки у Запоріжжі, плакали від радості, що хоч десь людям добре. 

Так вийшло, що ми опинились у Дніпрі. Я 26 років пропрацювала на заводі, а тепер - ні заводу, ні роботи. Зараз дуже тяжка у мене робота і низька зарплатня. Я її всю віддаю за оренду. 

Люди дуже допомагають. На роботі дівчата щось приносять - розуміють, що ми починаємо з нуля. Дуже хороший центр у Дніпрі "ЯМаріуполь". Ми отримали і посуд, і пледи, і зимовий одяг, і продукти. Нам вистачає на місяць з донькою. Спасибі вам велике. 

Моя донька тривалий час не розмовляла. Зараз уже відійшла, подруги з'явилися, сміятися дитина почала. Ми вже у безпеці, все буде добре. Звичайно, на грім реагує - під ліжко ховається. 

Тепер живемо одним днем. Ніяких планів я не будую. Намагаюсь, щоб кожен день був хорошим. Я думала, що я стану жорстокою після всього, що довелося пережити, але навпаки - кожному хочеться допомогти. 

Я хочу повернутися додому, у Маріуполь, коли там буде Україна. Там залишилась свекруха з простріленою ногою. Вони їхали за нами, їхню машину обстріляли і вони повернулись. Її там прооперували і вони так і залишились у Маріуполі. Вона приглядає за нашою квартирою. Каже, що нова влада там уже вставила вікна, зробила опалення, але я туди не поїду, поки там не буде України. Мені там робити нічого. Будемо чекати на Перемогу.