Історії, які ви нам довірили
Мій батько загинув, мати – в Англії.
Я пережив кілька авіабомбардувань та безліч мінометних обстрілів. Як тільки з'явилась можливість, виїхав з Маріуполя.
У перший день війни я хворів на ковід. Мене розбудила моя дівчина і дала телефон зі зверненням нашого президента, який заявив, що на нас напала росія. Через кілька днів я одужав і пішов працювати.
Найгірший досвід від початку війни – це втрата родичів і друзів. Я втратив квартиру, машину, дачу і більш ніж пів року я не можу знайти собі роботу.
З приємного – це те, що багато моїх знайомих пішли захищати Україну на війну, інші знайомі займаються волонтерством. У перші дні війни я зібрав для військових багато речей: ковдри, теплий одяг, їжу. Загалом – декілька машин. Українці згуртувалися і розуміють, що потрібно боротися з ворогом спільними зусиллями.
Дванадцятого березня о четвертій ранку у наш двір росіяни скинули кілька авіабомб, які вщент знищили машину моєї дівчини. Ми зібрали найнеобхідніші речі у рюкзаки, взяли двох котів і пішли до моїх батьків. Через два дні ми втратили і мою машину - її підірвало на міні. Невдовзі ми зрозуміли, що у тому районі, де ми перебували, стає теж дуже небезпечно. Люди, у кого були автомобілі, почали виїжджати. Ми з моєю дівчиною пробрались до гаража, де вцілів мотоцикл. Але були сильні обстріли, нам довелося ховалися у стічній трубі. Наступного дня нам вдалося виїхати мотоциклом.
Доїхали до Бердянська, там залишилися у друзів на кілька днів. Я знайшов друзів з Маріуполя, домовився, що вони мені дадуть машину, щоб я міг вивезли батьків та родичів.
Намагався повернутися до міста, але росіяни нас туди не пустили, сказали, що там ідуть бої і нас там просто розстріляють.
Я переночував у Мелекиному і вже зміг в'їхати у Маріуполь, але до будинку моїх батьків проїзду не було, військові мене туди не пустили, тому я забрав родичів друга, який мені позичив машину. Я повернувся з ними в Бердянськ і ми з моєю дівчиною вирішили звідти виїжджати на мотоциклі разом з котами. Доїхали до Василівки, і далі проїхати було неможливо. Ми залишилися ночувати у школі. Місцеві нас напоїли чаєм і нагодували пиріжками. Зранку поїхали далі.
Між Бердянськом та Василівкою було п’ятнадцять блокпостів.
Майже на кожному з них мене роздягали до нижньої білизни. У мене є татуювання, окупанти розпитували, що вони означають, чи знаємо ми когось з «Азову», тому що для них «Азов» – як для бика червона ганчірка.
На деяких блокпостах стояли адекватні люди, на інших до нас не дуже добре ставилися.
Ми зупинилися в Києві, тому що там було на той час найдешевше житло і я вважав, що у столиці найпростіше знайти роботу.
Наприкінці квітня мій знайомий, який жив в одному з сіл біля Маріуполя, поїхав до міста і розповів що трапилося з моїми батьками.
Батько загинув, а мамі вдалося виїхати у Володарськ, а звідти через росію до Естонії, тому що там були наші родичі. Там вона отримала візу і зараз живе в Англії.
Війна має закінчитися нашою Перемогою. Все буде залежати від наших партнерів і від забезпечення нас зброєю. Переможемо, коли буде контрнаступ і ми зможемо відвоювати наші території. А в росії має змінитися політичний режим.
Мрію, щоб якнайменше гинуло наших людей, а щодо особистих планів, то я їх поки не будую.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
