Єлізавета Літвак

«Ми досі не знаємо, де шукати мого двоюрідного брата, але хочеться вірити, що він скоро повернеться..»

Літвак Єлізавета, учениця 10 класу Запорізького багатопрофільного ліцею №99

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фоміч Інна Іванівна

Війна. Моя історія

Ніколи не могла подумати, що війна торкнеться й мене. Напевно, безглуздо було так вважати, дивлячись на те, що вона йде вже дев'ять років у твоїй країні.. Двадцять четверте лютого мало бути святом для моєї мами, так як у неї день народження. У подарунок все місто отримало винищувачі о п'ятій ранку.. Коли я прокинулась, вже по всім новинам говорили про вторгнення, я не одразу зрозуміла що до чого, але згодом мені стало дуже лячно.

У той день ще проводили заняття, тому більшу частину свого часу я провела за навчанням, щоб відволікти себе. Розуміння того, що коїться у країни лякало мене, я змогла прийняти факт того, що почалася повномасштабна війна лише у момент першої повітряної тривоги.

Згодом почалися й вибухи, я засинала тільки під ранок, через це у мене з'явилися сильні синці під очима, які видно й досі. Я майже не спала нормально, бо дуже боялася.. З кожним днем мене накривало відчуття тривожності, відчуття того, що завтра не буде легше..

Постійний стрес та сльози не давали мені реально оцінювати ситуацію. Лише, коли ми на якийсь час поїхали з міста, я змогла заспокоїтись та привести всі почуття до ладу.

Після початку вторгнення життя ділиться на «до» та «після». Зараз я майже не пам'ятаю своє життя до двадцять четвертого лютого, але я впевнена у тому, що була щасливішою ніж зараз, але значно слабкішою в емоційному та психічному плані. Кожна стресова ситуація робить нас сильнішими, прикладом цього є багато українців, які захищають нашу країну, як на передовій, так і на інформаційному фронті.

У мене багато родичів, які захищають суверенітет нашої держави ще з 2014 року, але один з них потрапив у полон ще рік тому, коли була облога на Азовсталі. Ми досі не знаємо де шукати мого двоюрідного брата, але хочеться вірити що він скоро повернеться..

Стосовно мого життя під час війни, я почала більше проводити час зі своїми батьками, ми досить часто були разом, тому я не дуже віддалилася від них за цей час. Зараз я маю змішані почуття до війни.. Це все затягнулося на дуже довгий час та здається що це не закінчиться ніколи.

Я відчуваю що війна об'єднала наш народ, я відчуваю гордість за те, що Україна довгий час залишається незламною та якою ціною це все дістається.

Дуже хочеться вірити що у найближчому майбутньому ми будемо жити спокійно, без тривог та вибухів. Ця історія війни вже навчила нас цінувати мир та все, що ми маємо, адже це є фундаментом нашої гідності та добробуту.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/