«Ми дивом залишилися живі, коли почалися обстріли з мінометів»

Аркадій з родиною пережив усі жахи перших місяців окупації Маріуполя. Вони ледь не щодня намагалися евакуюватись, та все було марно. Виїхати їм допомогли приватні перевізники. Тепер родина оговтується від усього пережитого у Швейцарії. 

Я народився та виріс в Маріуполі. Війна у нас почалася з пострілів та вибухів. Я був вдома, ми не чекали, що буде така навала. Була надія, що орки не зайдуть так далеко, але сталося уже, як сталося.

Ми хоч і готувалися до війни: запасалися медикаментами, одягом, харчами, але цього все одно виявилось замало. Тож ми пішли до волонтерів, вони допомагали нам з їжею. Знайшли залишки борошна, з громадянами Туреччини робили лаваш. А коли газ та електрику вимкнули – на дровах готували пишки. Потім налетіла авіація, все розбомбила. Тоді вже почалась евакуація з Маріуполя від Драмтеатру, а пізніше і його розбомбили. 

Найстрашніше було, коли ми жили у матері моєї дружини у власному будиночку. Почалися обстріли з мінометів – повилітали шибки, але ми дивом залишились живі, хоча снаряди розривались в 50 метрах від нас.

Біля нас почали горіти приватні будинки, було сухо, тому пожежа поширювалась швидко, її нічим було гасити. Ми ховалися у сусідському підвалі: сусіди виїхали, залишивши нам ключі.

Ми постійно слухали інформацію по радіо, дізнались, що від «Порт-Сіті» будуть евакуаційні автобуси. Багато людей туди приходили, але автобусів не було.

А далі ми дізнались телефони перевізників, хто вивозив з Маріуполя в Бердянськ, а потім на Запоріжжя до Києва. Так ми і дісталися столиці, де прожили два місяці. Зараз ми у Швейцарії, в Цюріху.