«Ми десять днів жили у погребі»

Валентина щиро любить свій дім, але коли обстріли посилились, їй довелось поїхати з Охтирки, аби зберегти власне здоров’я. Переборовши себе, вона лишила стареньку маму, яка вперто відмовлялась виїжджати. 

Ми пережили сильний стрес, тому що нас дуже сильно бомбили. Ми тут по підвалах ховались. Тяжко навіть згадувати. Я в дитинстві пережила вибух, коли мені було сім років. Ми знайшли гранату часів Другої світової війни і підірвались на ній. В мене такий шок був. Оцей страх знову мені довелось пережити. Я ніколи не думала, що в 2022 році в 21 столітті може таке статись.

В перший день війни нам зателефонували діти. Зять повідомив страшну новину і порадив швиденько їхати на заправку. Там вже була дуже велика черга, але чоловік таки зміг заправитись, і ми поїхали до дітей. Дорогою ми зустріли російські танки і навіть гадки не мали, що це не наші солдати. Я подумала: наші хлопчики.

Коли ми доїхали до дітей, вже почали стріляти. Ми ховались від обстрілу у ванній кімнаті і від страху були раді, що хоча б знаходимось разом. Після обстрілу ми переїхали до нас в приватний будинок, бо там був підвал, а в дев’ятиповерхівці страшно було залишатись.

Можна сказати, що ми зіткнулись з гуманітарною катастрофою. Батьки наші пережили Велику Вітчизняну війну - у них запаси були. Ми ж про запас дуже рідко щось купували. В основному скуплялись на тиждень чи два. Крім того, вже в перший день на базарі нічого не було.

Ми сиділи під обстрілами. Але все ж таки рашисти до нас не зайшли. У сусідньому Тростянці були окупанти. Вони знущались з населення. Це було жахливо. Ми щиро вдячні нашим хлопцям, що так люто за нас боролись і відбили нас. 

Найбільше шокувало те, що бомби, ракети літаки снували прямо над містом. Це так страшно було. Ми не знали, чи залишимось живими, чи ні. Взагалі, мене шокувало, що росія могла отак вчинити. Я не можу спокійно про це говорити, тому що в мене сестра там рідна, і відносини зараз змінились. Я вважаю, що якщо вони за путіна, то вони проти нас. Виходить, наші брати і сестри просто так напали на нас і почали вбивати і знущатися з людей. Мій розум не сприймає таку реальність.

Ми живемо в центрі міста, де все особливо ретельно обстрілювали. Слава Богу, що мої рідні всі залишились живі та здорові, дякуючи нашим захисникам. Але мене трусило всю - руки, голову. Чоловік, дивлячись на мене боявся, що я просто не витримаю. Отож ми прийняли дуже важке для нас рішення – поїхати на захід України. Моя мама відмовилась їхати, і мені важко було залишати її вдома, важко було лишати дім. Страшно було виїжджати під літаками і ракетами. Та інакшого виходу тоді не було.

Зараз в усій Україні небезпечно. Ми повернулись додому, тому що знаходитись на чужині морально дуже тяжко. Вдома і стіни рідні лікують. Війна не закінчилась, але ми сподіваємось, що закінчиться в цьому році. Страшно, але я не хочу нікуди виїжджати. Українців зараз скрізь приймають, але мені хочеться бути вдома.

Мрія у мене одна – це перемога наших збройних сил і мир в Україні. Потім все буде добре: відбудується Україна і ми будемо щасливі.