«Ми декілька разів відкладали виїзд, але син пригрозив, що сам приїде до нас в окупацію»

Ми з Полог. Я не працювала, а чоловік працював у школі. На третій день росіяни зайшли до нас. Ми ходили по двору, спустились в підвал, і шість годин сиділи у підвалі. Коли виходили, внучка кричала, бо пулі стукали об паркан. У нас на річці був бій - наша тероборона билася з окупантами - це був третій день війни.

Ми місяць ховалися в підвалі, їсти готували онукам під пулями. У нас було сім чоловік - сім’я. Я постійно наготовлювала їм. Потім дочка поїхала, бо діти вже перелякалися, а ми після них через два тижні виїхали. В нас у дворі падали касетні снаряди. Ми думали, що хата згорить, але ще ціла. І ми швидко зібралися і виїхали. Ми вже ночами не спали по четверо суток. Син сказав: «Мама, досить  тут сидіти». Постійно над нами «Гради» літали, дуже важко було. 

У нас їжа була. Поки ще все оставалося, там була руська «гуманітарка», но ми туди не ходили взагалі.

Ми хотіли їхати, потім відложили - не хотіли дім кидати. Два рази ми відкладали, а потім нас заставив син. Сказав: якщо ми не виїдемо, то він до нас приїде. 

Ми поїхали в Запоріжжя - у нас навіть очі відкрилися, коли я побачила перший пост України. Ми їхали 9 годин, а як побачили наших солдат, я навіть не могла уявити собі, як буду рада бачити наших хлопців, а не руських!  

У Запоріжжі нам дали квартиру безкоштовно: ми тільки за комунальні платимо. І син у нас тут. Чоловік на пенсії, а я на біржі стояла, але зараз роботи немає. Щоб вдома не сидіти, я ходила допомагала волонтерам.

Майбутнє навіть не бачу - навіть не уявляю, що з нами буде. Хочеться, щоб їх звідти вигнали. Хотілось би, звісно, повернутися додому.