"Ми були, є і будемо вільні та щасливі на своїй землі!"

Авраменко Вікторія, 16 років, учениця 11-А класу школи №168, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Діденко Світлана Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Моя родина – це мій народ. Особливо глибоко я це відчула у той самий день. Двадцять четверте лютого… п'ята година ранку. Десь у інших країнах люди подорожують мирними снами… Та не ми! Уся моя країна на ногах та в тривозі, ще і ще раз переглядаючи той відеовирок: «Я объявляю о проведении специальной военной операции»… Моя родина вмить об'єдналася у боротьбі. Кожен миттєво має прийняти доленосне для нього рішення: як діяти?!

Ми бачимо перший спалах… відчуваємо поштовх. Наші двері сколихнуло, наші домівки вібрують від ще не знайомої нам сили. У кожній квартирі чути дзвінки... Лунають голоси… По них можна відрізнити стать, вік, регіон проживання. Хтось молиться українською, хтось заспокоює дітей російською, а хтось веде прямий репортаж англійською… Десь завалило уламками кота, який взагалі сказав "мяу!", коли його дістали. Звуки відрізняються звучанням, але посил в них єдиний - страх за себе, тривога за близьких.

Моя родина просто зобов'язана вижити! І ми вистоїмо!

Попри адекватне розуміння філософських теорій, що усі ми різні, саме зараз мені болить, що ми («ми» свідомо пишу узагальнено: нікого не хочу образити) ніби міряємось горем. 24 лютого… чийсь батько пішов на війну: беззаперечно, він справжній чоловік. А чийсь працює на двох роботах у Польщі, щоб прогодувати трьох своїх дітей. І в нього теж свій фронт, невидимий! А хтось проміняв успішний бізнес на святе волонтерство… Вклоняюсь!

Харків – у вогні! Горить Миколаїв! Суми… Херсон… Хтось втратив усе своє майно… а от ВІН залишився без ніг… Хтось тішиться: якийсь психічнохворий вбив 13 дітей у російській школі, і тепер там буде менше зомбі. Але ж їм було по 7 років! Люди, схаменіться! На кого ми перетворюємось?

Цей вихор думок не дає мені спокою, бо деякі члени моєї великої родини спрямували свої сили не на подолання ворога. Ми постійно сперечаємось між собою про мови, мовляв, свинособача мова – то не мова людей… про владу, влаштовучи рейтинг найтрешовіших її помилок. Словом, шукаємо ворога не там.

Ми маємо згуртуватись! Тілом, душею, думками, сталевим духом і готовністю ризикувати своєю безпекою і навіть життям заради нашого вільного «завтра»! І взяти до рук видиму і невидиму зброю проти спільного ворога. Це кожен той, хто радіє нашому горю, той, хто керує вбивчим вогнем, той, хто зраджує своїх.

Ми, свідомі, до кінця свого життя в деталях пам'ятатимемо події цього дикого геноциду мого народу… моєї родини, цих катувань наших душ і тіл!

Мир - це не тільки відсутність пострілів, вибухів і воєнного стану. Це згуртовані ми, які не живуть в ілюзіях або «хай хтось», а день у день викладають кожен свою цеглину нашої правди й віри.

Хай буде так навіки!