«Ми були на мушці у снайпера»

Ми з Маріуполя. Перебували там до 16 березня. У дім моєї онуки влучив снаряд, ми всі були у неї в квартирі. Тому ми вирішили тікати. Коли ми сідали в машину, над головою свистіли снаряди і кулі, по нам працювали снайпери. Щойно виїхали за Маріуполь, стало тихо.

Потім нас на мушку взяв снайпер. Ми вийшли з машини, я бачу - хтось на мене дивиться. Російський військовий направив на нас автомат і підкликав нас до себе пальцем. Ми хотіли їхати однією дорогою до Запоріжжя, але він нас спрямував іншою. А там стояли чеченці на танку. Вони грубо з нами розмовляли, але випустили.

Спочатку ми до Запоріжжя доїхали, а тоді поїхали в Карпати, після того – в Румунію. Зараз повернулись в Україну, живемо в Івано-Франківську.

У Маріуполі ми під снарядами й під кулями шукали собі їжу і воду. Я зазвичай ходила о п’ятій ранку, займала чергу до крамниці. Одного разу донька зі свахою приєдналися до мене трохи пізніше. Зібрався натовп. Раптом всі почали кричати: «Танки!» І в цей момент за крамницею впав снаряд. Було дуже страшно.

Інколи українські воїни ходили по домівках, по квартирах, розносили гостинці для дітей. 

Думаю, що наші хлопці мають велику силу волі. Мій зять зараз у Бахмуті, тому все, що можемо, ми передаємо хлопцям на передову. Я думаю, що ще кілька місяців, – і Маріуполь буде вільний.

Дякуємо центру ЯМаріуполь, що дають нам гуманітарну допомогу. Сьогодні отримала теплий набір, дякую їм велике. Отримую також побутову хімію - це дуже мене виручає, тому що мені не вистачає грошей платити за квартиру і ще купувати продукти.

Я мрію повернутися в Маріуполь. І щоб він процвітав і став ще кращим, ніж він був до війни. Коли ми там жили, то нам хотілося побувати десь за кордоном, у Європі, а коли я вже там побувала, то я зрозуміла, що наш Маріуполь і був тією Європою. Раніше я все мала, а тепер у мене все забрали.

Наша Україна дуже сильна, люди тут справжні. Я тільки добрих людей зустрічаю на своєму шляху.