«Мені здавалося, що це кінець і обстріл не припиниться»

Зранку прокинулася від гучних вибухів, що розповсюджувалися містом. Збиралася відводити сина до школи, а донечок – до садка, та дуже злякалися, всі залишилися вдома. Потім почали вити сирени, їздити танки. Все було як не з цієї вселенної, сон... Але то була жорстока реальність.

Чоловік залишився без роботи, та навіть не розрахували його за лютий. Тому труднощі були з коштами на існування (і зараз є), так як працював лише чоловік, а дітьми займалася я вдома. Зараз я ходжу на підробіток, а чоловік вдома з дітьми. В нас їх троє. Але це кошти невеликі, я б навіть сказала мізерні. Хто перший знайшов роботу, той і пішов працювати.       

Перша подія, яка мене шокувала, це коли 3 квітня 2022 року, на мій День Народження, атакували нафтові вишки неподалік від нашого дому. Я плакала так, мені тоді здавалося, що це кінець і обстріл не припиниться.

Вдруге мене шокувало, коли 7 травня в мене над головою пролетіла ракета і потрапила в житловий будинок багатоповерховий, який знаходився за два квартали від дома моїх батьків.   

Зіткнулися ми також з гуманітарною катастрофою. Було дуже тяжко і складно перші місяці, коли полиці магазинів були майже пустими.

Через війну ми втратили роботу, спокій, гроші. Є і психологічні труднощі. Коли щось проїде гучно, десь щось бабахне, вже починаєш лякатися, що знову обстріл. Та й страшно, коли лунає сирена, очікуєш, що кудись прилетить.