«Мені страшно, але діватися нікуди»

Вчителька зі Слов’янська виїжджала з міста, але повернулася заради роботи та дітей

Сім’я в мене з трьох чоловік: я, син та чоловік. Зараз усі не працюють, працюю тільки я, тому що я вчитель. Ми зі Слов’янська. 

У день початку війни був якийсь страх і жах. Ми прокинулися о п'ятій ранку від вибухів. Потім нас зібрали в школі і роздали трудові книжки.

Почалися обстріли Слов’янська. Стріляли з РСЗО, тому що близько – у 10 кілометрах - була лінія фронту. І ми виїхали. А потім, коли трішки далі відігнали фронт і в місті з’явилися світло та газ, я повернулася. 

Зараз більш-менш нормально, але були також прильоти і у нас, і по Краматорську, тому страшно, але діватися мені нікуди. Отже, я поки буду в місті, ми надіємося на нашу армію, на ЗСУ - що вони проженуть ворога.

Я повернулася з евакуації, тому що мені потрібно працювати, і в мене є діти, з якими займаюсь індивідуально. У мене немає грошей, щоб винаймати житло.

У нас в місті працюють і магазини, і аптеки, і видається гуманітарна допомога. У нас такого в місті не було, щоб люди голодували. У нас навіть швидка приїжджає, так що працює все: і банки, і лікарні. Не вистачає тільки роботи, тому що всі заводи стоять.

Хотілося, щоб у цьому році війна закінчилася. Але багато залежить не тільки від нашої армії, але й від наших партнерів. Думаю, сили волі вистачить нам, щоб вистояти, бо ми дуже згуртований народ. Я мрію тільки про мир. Більше нічого не потрібно, все буде, коли буде мир.