«Мені було страшно залишатися самій вдома»

На початку війни Антоніна Вікторівна пережила обстріли і гуманітарну кризу. Її сім’я залишилась без житла, родичі роз’їхались по всій країні

Мені 39 років. Проживала до війни в місті Пологи Запорізької області. На самому початку війни ми не могли повірити в те, що відбувається. Першим мені сказав син: у них в школі скасували уроки. А десь вже на п’ятий день ми відчули і вибухи, і рух солдатів. По нашому місту пішла військова техніка. Все це було жахливо. 

По-перше: то відключали світло, то зникала вода. Газ зник десь після початку війни. Я ще деякий час залишалася у місті з батьками, а діти мої поїхали з міста. Страшно було залишатися самій вдома – постійно було чути вибухи.

Ми жили у приватному будинку - у нас запаси були у підвалі. Ті, хто жили у квартирах, відчували нестачу, а ми якось пережили. У нас ще колодязь був, тож вода була. 

Коли змінилася влада, коли керувати почали чужі люди, нам довелося виїхати з міста, розлучитися з родичами. Зараз всі розкидані по всіх куточках України. Маємо тільки телефонний зв’язок. Ми залишились без житла. 

Ми четверо діб долали відстань 100 км. Чекали довго, щоб нас випустили до населеного пункту, у нас постійно перевіряли речі.

Мої діти поїхали вперед, а я добиралася пізніше. Мій хрещений мене вивозив. Домашніх тварин я залишила сусідам. Не було змоги тварин забрати, бо їхали в чужому автомобілі.

Основної роботи я лишилась, але у мене є невелике хобі.

Щоб уникнути стресу, намагаюсь менше слухати інформацію про події, що відбуваються. Тільки перевірену інформацію слухаю. Багато книжок читаю, займаюсь в’язанням - так відволікаюсь.

Хотілось, щоб швидше війна скінчилась. Не бачу поки кінця - цей процес дуже затяжний.

Я дуже хочу, щоб моя родина жила разом. Щоб діти, чоловік повернулися. Щоб усі були поруч.