«Мені було моторошно бачити спалене і зруйноване рідне місто»

Я проживаю в Харкові на Північній Салтівці. На якийсь час я виїжджав із Харкова, відтак повернувся сам, без родини.  

Я виїхав для того, щоб евакуювати родину. Наш будинок був обстріляний. Досі стоїть непридатний для життя: без опалення, без водопостачання, без електрики. У нас була крайня лінія біля окружної траси. Я будівельник, тепер відновлюємо те, що можна відновити.

24 лютого ми прокинулися о пів на п'яту ранку від вибухів. У нас 14 поверх, я побачив полум’я неподалік кордону з росією. Потім пролетіли над нами літаки з ракетами, обстріляли місто. Діти перелякалися. Згодом під час затишшя нас почали евакуйовувати з Салтівки. Військові вивозили, займали оборону міста. Ми переїхали до знайомих у Харкові, але в іншому районі. Там був огляд, і ми щодня бачили, як мікрорайони Північна Салтівка і Велика Данилівка обстрілюють «Градами». Спостерігали, як горить наш будинок та інші будинки. Це тривало десь півтора місяця. Потім обстріли добралися й до того місця, де ми перебували. Уже почали влучати в сусідні будинки. У нас є старенькі батьки, діти, і ми з дружиною вирішили, що їх потрібно вивозити. Ми виїхали з Харкова в середині квітня. 

У Харкові ми були без опалення, без світла, без водопостачання. Деякий час були проблеми з продуктами харчування, магазини не працювали. Неможливо було зняти готівку з банківських карт. Але нам допомагали волонтери. 

Люди нас приймали добре, надавали допомогу. Ми недовго перебували в Сумській області, у Роменському районі, в селі Лучка. Дорогою ми бачили блокпости, укріплення, але розуміли, що це вимоги воєнного часу і це наша країна, яку потрібно боронити. 

Коли ми були на Сумщині, нам видавали допомогу від фонду Ріната Ахметова. Її розподіляла місцева влада, і нам теж діставалося. Це дуже важливо було. 

Дружина з дітьми виїхала в Німеччину, а ми з батьками повернулися до Харкова. Коли батьки виїжджали з міста, їм було дуже важко прийняти факт, що потрібно покинути домівку. До того ж, мама ще не вставала після операції, тому ми довго й не виїжджали з Харкова. Коли вже з’явилася можливість вивезти її лежачою, тоді ми поїхали. Морально було складно, але нічого, пережили. Весь час хотіли додому. Тепер ми повернулися, і вони раді, як би важко не було. 

У критичній ситуації я намагаюсь мобілізувати свої внутрішні резерви. У мене спрацьовує відповідальність за родину й розуміння, що хтось має забезпечувати їхній добробут. Коли ми були на Сумщині, нам дуже допомагали місцеві жителі і особисто староста села. Було дуже приємно. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Але залежить, як буде надходити допомога від наших західних партнерів. Як на мене, найближчі два роки рашисти не заспокояться. 

Хочеться вірити, що це лихо об’єднає нашу Україну. І ще хотілося б, щоб ми прискіпливіше ставилися до сусідів, не завжди їх братами вважали.