«Мене жахає не так війна, як похорони зятя»

Володимир Павлович не боїться за себе, він опікується своєю родиною і думає лише про те, як допомогти дітям та онукам

Я жив і живу у Запоріжжі в своїй квартирі. Мені 67 років. Є дружина і двоє дітей біля мене, чотири онучки.

Я дізнався з новин, що почалась війна, але спочатку не сприймав це всерйоз - якось дивно було. Виїжджати я нікуди не збираюсь поки що. Ми з жінкою в Запоріжжі живемо з 1971 року. Я приїхав у 1969 році з Конотопу до інтернату слабозорих, після цього працював в УТОСі. В 2002 я звільнився, бо скорочення було, тепер сиджу вдома.

Від початку війни труднощів у мене особливих не виникало. Є лише певні проблеми з міським транспортом.

Тут поряд обстріли були, вікна тріскались. Звичайно, моторошно, але якось пережили це все. З жінкою ховались в коридорі, щоб не гепнуло. Але, дякуючи скотчу, у мене всі вікна цілі - ми з першого дня війни поклеїли, щоб хоч уламки не побили нам нічого. Одне лише скло луснуло, ми його замінили. Інші решта – цілі.

В мене одна біда зараз - зятя ховати завтра. Сталась прикра і страшна аварія – їхав з Дня народження свого, водій кермо не втримав - загинув і він, і водій. То мені зараз не так страшна війна, як похорони. Два дні ми плачемо – хороший чоловік був, офіцер МНС. Донька моя, його дружина, з онучкою моєю зараз у мене. Тож я зараз про війну не думаю. До того ж, я впевнений, що ми могутня держава і отримаємо перемогу.

Коли ми тих падлюк переб'ємо, коли в них снаряди і ракети закінчаться - тоді й закінчиться війна. Їх багато, але вони вже не доведуть, що вони найсильніші. Нас не перемогти нічим.

Мої особисті плани - допомогти своїм донечкам догледіти онучок. В одної троє дочечок, в другої – одна. Допомагати треба всім, хто біля мене, щоб їм легше жилося - і жінці, і дітям, і онучкам.