«Мене вибуховою хвилею вдарило об стіну»

Мені 54 роки. Я з села Мирне Запорізької області. Зараз воно окуповане. Так склалося, що я поїхав у справах до дітей за кілька годин до окупації. Більше не зміг повернутися. Все, що в мене залишилося, – це документи й автомобіль. Будинок побитий. Все, що в ньому було, росіяни вивезли. Я працював трактористом, комбайнером, водієм. Старався для сім’ї. Хотілося жити краще. Були мрії й плани, а окупанти вмить їх перекреслили.

Важко змиритися з втратою того, що наживав упродовж всього життя. Та нехай це буде найменша втрата в моєму житті. Головне, що діти й онучка живі. А все зруйноване відбудуємо. Треба не падати духом.

Щодня – прильоти. Тяжко жити в постійному страху. Росіяни не дивляться, куди вони б’ють. Їм все одно.

Я мав родичів у росії. Зараз вже не вважаю їх ріднею. Вони не розуміють, що їхня армія вбиває мирних людей і руйнує наші міста й села. Кажуть, що все буде добре. Тепер їх для мене не існує.

Ще в мирний час я дізнався, що маю камінь в жовчному. Через війну я відклав лікування. На початку літа мене вибуховою хвилею вдарило об стіну. Після цього у мене з’явилися приступи болі. Виявилося, що від удару камінь розколовся й забив протоку. У мене не було коштів на операцію. Мої знайомі, що зараз на фронті, дізналися про це й прислали мені необхідну суму. Мене це дуже вразило. Це я мав би їм допомагати. А вийшло, що вони, самі знаходячись у небезпечній ситуації, потурбувалися про мене.

Майбутнє буде вільним, радісним і щасливим. У внучки буде дитинство, і в дітей все буде добре, і у нас. Усі українці, які вірять в нашу країну й воюють за неї, житимуть щасливо. Все буде добре.