«Мене било залізними осколками»

Я з Ізюмського району, із села Студенок. Мені 65 років. Було нормальне життя до війни. Тепер мені хочеться повернутися додому, бо моя нервова система вже не витримує. Мені не подобається життя, яким я живу. 

Зрозуміла, що розпочалася війна, бо стали в нас гупати, бомбити нас почали. 

Мені зателефонувала сестра і сказала, щоб я тікала до неї, щоб разом виїхати звідти. Поки до неї добігла, то вся була чорна. Мене било залізними осколками. Я досі не можу вилікувати плече. 

Виїхати було складно. Ми з сестрою переночували в підвалі, а зранку нас забрала машина. Поки доїхали до Дніпра, нас п’ять разів пересаджували в інші автобуси. Із Дніпра поїхала в Кривий Ріг до сина. Там побула п’ять місяців. Потім син поїхав до своєї сім’ї, а я приїхала в Жовті Води. Якби я знала, що буду так жити, то краще б повернулася додому. Усе важко. 

З харчуванням проблем не було - постійно дають гуманітарку. А от із людьми неможливо себе стримати. Вони тут тяжкі. Буває, що все нормально, і тоді хочеться тут жити. А тільки якесь непорозуміння – відразу гризня. У нас у селі такого не було, там усі поважали одне одного. Хочу поїхати додому, але там немає ні світла, ні дров. 

Мені чомусь здається, що вона ніколи не закінчиться. Це не війна, а заробляння грошей. Руйнують села, міста, а навіщо – невідомо.