"Мамо, а ти???!!!" "Я, сину, йду на війну. Хто, як не я!"

Дмитро КУНЦЕВИЧ, 14 років

учень 9-В класу КЗ «Жмеринський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Світлана КУНЦЕВИЧ

ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ

Ще не так давно я радів життю, мав багато планів на майбутнє. В один момент все змінилося… Цю дату ми ніколи не забудемо, вона увійшла в історію.

24 лютого 2022 рік – повномасштабна війна. Земля здригалася від вибухів. Війна… одне слово, але скільки в ньому страху, жалю, смертей, що не закінчуються.

Що таке війна? – це біль та страждання. Зимою уявляється неможливим лежати в окопі в заметіль і холод; жити на кусочок хліба, а води і зовсім нема… Хто тікав за кордон, а інші залишались і йшли захищати нашу землю; з тилу допомагали і допомагають волонтери.

В мене теж перевернулося усе життя. Мама підняла з ліжка о 6.00 годині ранку, у військовій формі, і сказала: - «Війна…Швидко, сину, збирай усі необхідні речі, зараз за тобою приїдуть дідусь з бабусею, поїдеш в село».

- Мамо, а ти???!!!

- Я, сину, йду на війну. Хто, як не я!

З цими слова зі слізьми на очах вона пішла збирати свої речі, бо за нею має приїхати машина. В мене потерпли ноги і руки після цих слів. Я розгубився і не розумів, що таке коїться.

Мені Матуся, коли була раніше на Сході України три роки, нічого не розповідала, а коли її запитували, відповідала: «Дай Бог, щоб ви не бачили і не знали, цього горя». Нажаль, вже знаєм…

У Матусі моєї 27 лютого день народження, але вона була там: Буча… Ірпінь… а потім Херсон…

Коли я спостерігаю за сім’єю, яка втратила свого Героя і він повертається на «ЩИТІ», той невгамовний біль рідних важко передати; або як проводжає мама сина, а дівчина – коханого знаючи, що він йде і буде дивитись смерті в обличчя; в мене від цього обливається серце кров’ю. Важко, боляче, розумію, сам пройшов через це, коли немає звісточки від найріднішої людини – моєї Матусі. Чи її там холодно? Чи поїла? Чи відпочила? Чи хоч жива…? А коли приходить з телефону повідомлення або дзвінок від неї, то найбільша радість, жива…

Я свої почуття і думки відтворив у вірші «Ми живемо мамо на війні», який присвятив своїй Матусі.

Ми живемо мамо на війні,

І дзвінків чекаємо що ранку,

Як я хочу знову побачити тебе,

Як проснуся завтра на світанку.

Я уже тебе не відпущу,

Бо немає сил тебе чекати,

Ти, моя найкраща на землі,

Найрідніша, наймиліша Мати!

Я тебе зустріну на зорі,

Ми з тобою підемо: в ліс, і воле.

Ти відчуєш спокій на душі,

Ти забудеш кров і сльози, й горе.

Я дорослим мамо швидко став.

Дідусь й бабуся спати не лягають,

Цілу ніч гортають інтернет

І новини з фронту проглядають.

Люди забувають про війну,

Ми ж з тобою на війні, Матусю.

Лячно смутку бачить дідуся,

Наливать корвалол бабусі.

Найрідніша Мати на землі,

Ти не знаєш спокою і втоми.

Люди! Зупиніть оцю війну,

Хай Матуся вернеться додому!

Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід, а яким він буде, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба війни. Ніколи.