Ганна Гоцуляк

"Мама була вагітна, їй потрібні були ліки, а в аптеках стояли кілометрові черги"

Гоцуляк Анна, 16 років, учениця 11-А класу ЗЗСО №41, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Радванська Єлизавета Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Життя тривало спокійно. Я тільки зараз зрозуміла значення слова СПОКІЙ. Мама була вагітна і ми чекали на народження ще однієї сестрички. Ходили по магазинах, обирали дитячий одяг, ліжечка, візочки, іграшки.

І ось настала ніч… двадцять четвертого лютого. Все наче в тумані. Ми прокинулись від тремтіння будинку та вибухів за вікном. Мама прибігла до нас з сестрою у кімнату і сказала: «Збирайтесь, і речі зберіть у валізи. Почалось повномаштабне вторгнення Росії в Україну». Я старша сестра, тож почала допомагати молодшій, а потім і сама збиралась…

Люди масово виїжджали з Києва, але в батьків така робота, що, як виявилося, не можна було покидати місто, тож варіант «виїхати» пропав. Підвалу у нашому будинку немає, а найближче метро в двадцяти п’яти хвилинах бігу від нашого дому, мовчу вже за бомбосховище, яке знаходиться набагато далі. Тож ми весь час були вдома і нікуди не виходили та не виїжджали…

Що ж я відчувала в цей момент? Повне спустошення, ніби весь світ, в якому я жила все життя, раптово зруйнувався в одну хвилину.

Усвідомлення війни за вікном прийшло одразу. Цей день означав лиш одне для нашої сім’ї… «Великі зміни». Так, зміни – поштовх, який зараз покаже всьому Світу, що Україна – самостійна, вільна та сильна держава.

І в нас почались важкі буденні дні.

Їжі в магазинах не було, економити доводилось на всьому. Спали в одязі, і рюкзак з речами стояв коло нас. Правда, спали ми мало, тому що працювали і вдень і вночі, допомагаючи батькам. Перекладали інформацію з фронту для передачі за кордон, аби всі дізнались, що відбувається в Україні. Складали списки, що потрібно було солдатам на фронт; збирали кошти, закуповували, відправляли… і так щодня.

Тільки через кілька тижнів з’явились повноцінно продукти.

Так як мама була вагітна, їй потрібні були ліки, а в аптеках стояли кілометрові черги. Доводилось у них вистоювати по годині-дві в кращому випадку.

Приголомшило мене те, що люди, зовсім чужі, згуртувались і почали допомагати один одному. Передавали матеріали, харчі, ліки тощо; телефонували, купували необхідні речі для тих, кому вони були потрібні. Українці стали одним цілим.

Тепер я точно можу сказати, що для мене є мир – це вільна та незалежна моя країна, в якій будуть щасливі дорослі та усміхнені діти.

Я пишаюсь своєю нацією!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/