«Мамо, у нас що, по небу танки літають?»

 Все почалося в червні 2014 року. У нас обстріляли дві вулиці, тоді загинуло двоє людей. Було не зрозуміло, що це, для чого і як все це? Тому що такого ніколи в житті не зустрічали і навіть не чули. У мене тоді були маленькі дітки.

Через два дні селищем пустилися танки. Вони їхали у нас вулицею. Діти говорили: «Мамо, у нас що, по небу танки літають?»

Старші діти тоді були в школі, а молодші – вдома. У нас з чоловіком п’ять діток. Троє під опікою, його рідні племінники. Якраз перед війною загинула їхня мама – збила машина, і ми племінників забрали до себе.

У 2014-2015 роках я працювала в Петрівці, на хлібозаводі. Тремтіли шиби, але ми працювали. Нічого, пережили, як то кажуть.

Дуже дякую волонтерам, вони сильно допомагали. І речі привозили, і продукти. Чоловік тоді втратив роботу. До них на завод потрапив снаряд і повністю його розбомбив. Стало дуже важко працювати. Зараз у них все трохи налагодилося.

Через війни порушилася трохи психіка в дітей, у дорослих. Зараз по-іншому усвідомлюємо життя, зрозуміли, що його потрібно берегти. Але найважливіше – страшно за дітей. Ми-то вже прожили половину життя, а вони тільки-тільки починають жити. Ось цим почали дорожити. А гроші... Вони прийдуть, це не найголовніше. Найважливіше, щоб було здоров’я і з дітьми все було добре.

Ми виживали з городу. Не було дитячої допомоги, не виплачувалася по пів року. Мені довелося виходити працювати на хлібозавод, тому що тоді грошей катастрофічно не було. Не було нічого, але вижили якось.

Добре допомагав Рінат Ахметов. У тих продуктових наборах було все: і борошно, і крупи, і олія, і тушенина, все необхідне. Це дуже допомогло.