«Майже два тижні ми жили у підвалі»

Залишатись вдома було небезпечно, тож Олександра з дітьми виїхала на эвакуаційному автобусі і доїхала до Польщі

Я з Миколаєва. Мені 36 років.

Коли почалась війна, ми 12 днів прожили у підвалі: я з родиною, та ще три сім’ї. За городами в нас стояли три гармати, з них стріляли, і нам було страшно. А з нами ж - діти малі. Спочатку не було змоги виїхати, а потім запропонували  нас вивезти. Мости звели, і нам сказали, що можна виїхати.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і не зрозуміли, що воно таке. А коли вже почули черговий вибух, то стали всіх обдзвонювати, ввімкнули новини і зрозуміли, що почалася війна. Я спочатку не переживала, та вже після обіду мені почали телефонувати, питати, чи є підвал і чи там можна сховатися. Уже на вечір нас зібралося 15 чоловік. З тих пір ми ночували в підвалі.

Я жила в приватному будинку. Вода в нас була, а світла та газу не було. Але в нас старий будинок, є піч, на ній готували їжу. Були свої запаси харчів, і інші родини позносили. Спочатку їли те, що було, а потім відчинили магазин і ми скупилися. З ліків пили те, що мали, а коли в нас закінчилися, то була змога виїхати в місто. Ми в черзі простояли шість годин і скупилися. Словом, якось перебивалися, і добрі люди допомагали.

У нас не було коштів, щоб виїхати. Знайомі перед цим поїхали, але за великі гроші. А нас вивозив автобус. Спочатку сказали, що доставлять під Молдову. Там є церква, де допомагають. Ми їхали й не знали, куди. Аби було тихо. Потім волонтери нас безкоштовно з однієї церкви перевозили в іншу, і так ми виїхали до Польщі.

Зараз ми повернулися в Україну. У Польщі було важко знайти школу. Незнання мови – це теж перешкода. І заради навчання дітей я повернулася в Україну. Тут діти зараз ходять до школи.

Чоловік від нас відвернувся, покинув, а з сестрою та мамою ми спілкуємося. Друзі також усі - на місці, вдома. Усі живі та здорові.

Швидше б уже настала перемога. Хочеться знайти роботу та забезпечувати дітей, бо вони ростуть, їх потрібно вчити.