«Магазини позачинялися, мости були підірвані»

Поки у Балаклії точились бої, Клавдія Володимирівна виїжджала зі свого селища, а після визволення повернулась. На щастя, її дім вцілів під обстрілами

Наше селище знаходиться в Харківській області біля Балаклії. Діти наші в Харкові. Ми від дітей дізналися, що війна, і стали чекати, що буде далі. А далі до нас прийшла війна прямо під наш поріг.

Коли фронт був поряд, коли ми були на лінії зіткнення, то виїжджали на захід України до своїх знайомих і там мешкали в той час, коли йшли бойові дії коли нашого селища.

Ми були під обстрілами, нам було дуже страшно. Та нам, мабуть, пощастило, що наш будинок залишився цілий. Наші ЗСУ звільнили Балаклію і відігнали від нас лихо, тому зараз ми проживаємо вдома. 

Це не можна ні описати, ні сказати - це потрібно тільки відчути. Це дуже важко, тяжко і страшно. Дай Бог, щоб наші діти більше такого не чули. Час від часу нас бомблять, ось навіть вчора бомбили. Переживаємо. Дуже страшно. Але віримо в перемогу наших ЗСУ.

Ті підприємства, які тут зачинялися, нам роздавали безкоштовно муку, курей. Магазини позачинялися, мости були підірвані, то якісь проблеми із забезпеченням були. А з їжею, слава богу, не було, тому що у нас селище - в кожного була якась картопля і якісь заготовки. Пізніше нам давали якусь гуманітарну допомогу, за їжу ми не переймалися. З ліками було проблемно, бо їх не було.

Дитина наша виїхала за кордон, телефонує два рази на день, дуже переживає, кличе до себе, але ми не хочемо.

Війна повинна закінчитися тільки повною перемогою, і тим що Україна вся буде вільна до кожного квадратного метра нашої землі. іншого ми зовсім не бачимо.  і такого не може бути, в 

Ми б хотіли жити у вільній Україні, щоб діти всі повернулися додому, і щоб у нас все було добре, щоб ми не боялися дивитися на небо і чекати, що звідтіль може щось прилетіти. Вже немає сил ніяких на це дивитись.