Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Максим Петрович Логвін

"Люди залишались людьми навіть у найскладніших життєвих ситуаціях"

переглядів: 46

Ми з Маріуполя. Були там, коли почалося російське вторгнення. Я працював в обласній лікарні інженером-програмістом. 

У день початку війни ми приїхали на роботу. Нам роздали трудові книжки і сказали більше не виходити. Ми перебували вдома, на вулиці Куїнджі, біля драмтеатру. До мене приїхали всі мої родичі, у яких будинки були розташовані на околиці. 

Спочатку зник зв'язок, світло і газ. Коли зник газ, люди вийшли на вулиці, варили каші на багаттях. Всі під'їзди самоорганізувались. У наші "сталінки", найбільш міцні будинки у місті, з'їхалось багато людей з усього Маріуполя. Виходив під'їзд - з нього лише 10 були мешканцями будинку, а 40 - родичами мешканців. Люди один одному допомагали, взаємовиручка була. "Азовці" нам допомагали. Приїжджали, давали їжу зі складів - заморожену рибу, продукти. Було багато військових, патрульна поліція. Всі вони до останнього допомагали мешканцям. Не знаю, чи були серед нас навідники, але один точно був, він засвітився в окупаційній Маріупольській адміністрації. 

У нас в будинку було старе радянське повноцінне бомбосховище із дверима, які зачинялись на засуви, хіба що без фільтрів води і протигазів. Туди на другий день вторгнення привезли людей із Сартани і розбомбленої Волновахи. Їх завезли машинами військові, їх було близько 80 осіб. Вони звідти майже не виходили, тому що сховище було переповнене. Через дорогу від нас у такій самій сталінці теж було старе радянське бомбосховище. Комендантом того бомбосховища був Андрій Кіор, який нині є секретарем окупаційної влади і пише веселі казки про те, як Маріуполь чекав на русню і як добре жити при росіянах. Цей маленький нікчема постійно вився серед "азовців" і війсьових з поліцією і я більш, ніж впевнений, що він корегував вогонь.

Здебільшого там усі поводили себе гідно, всі згуртувались. Попри відчай, загальний настрій людей додавав бадьорості і піднімав бойовий дух. Ніхто не падав духом, попри складну ситуацію. Діти по команді "повітря" навчились кулею бігати у підвал,  рахували  бомби, тому що знали скільки бомб несе кожен літак. Люди навчились розрізняти хто стріляє і звідки, чи це летить по нас, чи це стрілянина у відповідь. 

У наш дім влучало достатньо багато. Перший раз до нас прилетів гаубичний снаряд, пробив дах будинку і застряг у стелі п'ятого поверху. Другий раз він упав зранку, ще кашовари не встигли вийти, вбив уламком собаку.

А коли влучив у наш підвал, пробив кладку підвалу. Пощастило, що там нікого не було, люди пішли за сім хвилин до того. Якраз закінчився обстріл, і вони піднялись у квартири, щоб взяти їжу. Всі вижили. Через тиждень почали бомбити азовців у "Азовсталі". У 50 метрах від нашого будинку впала авіабомба. Весь дім у нас прокинувся, тому що у всіх будинків в околиці вилетіли вікна. Тоді було -7 градусів, і весь дім залишився без вікон. Люди ночували в підвалі. Там було безпечно, а в квартирах гуляли протяги. Люди залишались людьми навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.

Посиділи ми там три тижні, вдалося вирватися 16 березня у Запоріжжя. Нам сказали люди з охорони, що буде колона і будемо прориватися через кільце руснявих блокпостів через селище Моряків. Коли ми їхали по Приморському бульвару нас було приблизно 80 машин, а потім колона розділилась - якась частина поїхала у Мелекіне, інша -  на Білосарайську Косу, хтось повернув на Запоріжжя. Ми поїхали на Запоріжжя. Їхали добу, проїхали 17 блокпостів русні і годині о 10 вечора ми були за Василівкою, там нас зустріли наші. А потім у повній темряві нашу колону везли до "Епіцентру", де нас зареєстрували. 

Дружина була в Європі ще до війни. В Маріуполі залишались мої діти. Я не встиг їх вивезти, війна почалася. Я їхав з однією дитиною, а іншу мав везти його батько, але він не поїхав. Більше за все я боявся, що нас розстріляють по дорозі. Були випадки, коли русня так і вчиняла, ми проїжджали багато згорілих і покинутих машин на узбіччі. Це деморалізувало. Після Василівки до Запоріжжя ми їхали у повній темряві. Не вмикали фари, не горіли ніде ліхтарі. Нам сказали реагувати тільки на стоп-сигнали автомобілів, які їхали попереду. На дорозі було купа протитанкових їжаків і мін. Була напружена і нервова їзда. Але було полегшення, бо це вже була українська територія. 

Русня примушувала роздягатися не тільки чоловіків, а й жінок. Вони шукали татуювання, гроші, заховані на тілі. Нікого із того, що я бачив, на підвал не забирали, але це не факт, що так не було.

Я тепер перебуваю в Ужгороді, працюю дистанційно. 

Коли ЗСУ будуть відбивати Маріуполь, я особисто дозволяю, щоб їх в нуль зрівняли, аби там не було русні. І я не один такий. Коли говорять, що маріупольці проросійські, це неправда.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода житло непродовольчі товари робота діти внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріли Маріуполя їжа розлука з близькими окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій