"Люди, які тільки чули про війну, навіть не уявляють який це жах"

Макмак Марія, учениця спеціалізованої школа №5, м. Маріуполь, Донецька область

Як і всі діти в Україні приблизно мого року народження, я не знала, що таке війна. Так, особисто мені про це розповідали батьки та бабусі з дідусями, але це не можна порівнювати з усвідомленням усього цього жаху. Я розповім Вам про це з боку 9-річної дитини, якою я колись була.

Перший раз я відчула усю жорстокість війни на собі 24 січня 2015 року. Згадаю: як це було? Вихідний день - субота. З самого ранку в нас не було ні води, ні струму, ні газу – що незвично для нас: зазвичай ми мали повідомлення заздалегідь про відсутність комунальних послуг.

Пам’ятаю, як у батьків виникла суперечка: стріляють в нас або від нас, але як тільки тато підійшов до вікна, щоб перевірити, яке твердження правильне - залунав його крик: «На підлогу!» - він побачив снаряд, що розірвався в нього на очах. Матуся, не довго думаючи, вивела нас у коридор, де немає вікон, та наказала стукати у квартири до сусідів, які ще спали. Але це не найстрашніші речі, які я бачила в той день… Ми не знали, чи будуть ще ці страшні звуки пострілів, чи ні, тому зателефонували дідусеві, який не зразу погодився забрати нас, а замість того пропонував замовити таксі. Батько розумів, що воно не приїде, тому мій тато, який завжди розмовляв з ним поважно, злегка гримнув на нього – емоції заволодівали ним. Коли ми їхали до бабусі – це був жах.

Я змогла затемнити ці спогади більш яскравими подіями, та до цього літа я не почувала, який слід залишив цей обстріл. Цього року на мою думку спала ідея навідатися до Києва до хрещеної, та вийшло так, що я потрапила на підготовку до Дня Незалежності України. Проте, коли ми з моєю подругою знаходилися на мосту, щось почало стріляти. Я не знаю, що це було, але в кожного це викликало різні емоції: обурення, страх, а комусь було зовсім усе рівно, проте не мені. Я стояла, дивлячись на місце, звідки стріляли, і не могла рушити з місця, а по моїх щоках текли сльози. У мене в голові почали з’являтися ті картинки, які я бажала б забути: саме у той час я зрозуміла, що це в моєму мозкові, серці назавжди. Я не зможу від цього втекти, прийняти це.

Я помітила, що майже ніхто не звертав уваги на меморіал Небесної сотні, а не змогла пройти мимо, не поглянувши на кожну фотографію, яка там стояла. Я навіть зараз не розумію, що це було, але знаю – це було потрібно для мого внутрішнього стану.