"Люди думали, що війна закінчиться дуже скоро"

Бірець Роман, 9 клас
Лісівська філія комунального закладу «Михайлівський ліцей» Олександрівської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області.
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кулик Людмила Іванівна

Війна. Моя історія

Український народ вже майже 2 роки страждає від жорстокої та кривавої війни, що почалася у лютому минулого року. Страшна трагедія доторкнулася до кожної родини, що проживає на території України. Російсько-українська війна є одним з найжахливіших військових конфліктів за останні 100 років. Жертви її досягають сотень тисяч людей, велика частина з яких є простими мирними мешканцями міст та сіл. У кожного з українців своя історія зустрічі з війною. Хтось дізнався про трагедію під час обстрілів, інші ж через новини, але є люди, що загинули ,навіть не дізнавшись про початок кривавого збройного протистояння . В цьому невеликому творі я хочу розповісти свою історію.

Напередодні війни не було явних причин для паніки. Мало хто розумів чи знав, що наступного дня в сторону нас полетять ракети та військові літаки, ціллю яких буде терор та вбивства. Але, чесно зізнаючись, я не можу говорити, що не мав жодного передчуття. Атмосфера 23 лютого була гнітючою та дуже негативною. В суспільстві вже тоді були переживання через загрозу початку війни. Інтуїтивне розуміння неминучості трагедії ми старалися поєднувати та приглушувати самопереконанням, що все буде добре і біди не станеться.

Я вдячний усім, хто не занепав духом, адже вони стали справжнім щитом нашого народу, вони були готові пожертвувати собою заради кожного з нас. Саме такі люди потрібні кожному народові під час трагічних подій.

Я дуже хвилювався через події навколо. Налякані жінки та діти, військові на блокпостах, десятки автомобілів, черги за готівкою та продуктами першої необхідності – це атмосфера початку війни, страхом було наповнено усю країну. Страшні звістки з фронту та дезінформація доводили всіх до паніки. Але, навіть у такій ситуації були люди, що не втрачали самоконтролю, а тихо і спокійно робили свою роботу. Декілька днів тому я переглядав фільм, у якому розповідалося про те, що в концтаборах часів Другої Світової першими не витримували ті, хто сподівалися, що все швидко закінчиться, а також ті, хто в розпачі гадав про нескінченність ув’язнення. Виживали ж ті, хто просто робив те, що потрібно було робити, займався своєю справою. Те ж саме можна віднести і до інших періодів історії. Згадується приклад багатьох відомих людей. Наприклад: Тарас Шевченко під час заслання та перебування в тюремній камері, Богдан Лепкий, сербський єпископ та письменник Миколай Велімирович та його перебування в концтаборі Дахау, гетьман Дмитро Вишневецький та інші.

Особисто для мене, як учня, основною роботою є здобування освіти, щоб у майбутньому допомагати людям, які потрапили в скрутні обставини. Ми навчалися дистанційно, наші вчителі тяжко працювали і навчали нас. Вони завжди нагадували нам про важливість здобування освіти та допомагали розібратися з темами. Особливо актуальними на початку війни стали історія та література, що виховує й навчає нас поводитися у тяжкі часи. Як показує досвід, народ, що не знає свого минулого, не матиме і майбутнього. Ми маємо багату історію, діячі минулого мають стати для нас прикладом. Микола Костомаров, Митрополит Петро Могила, Пантелеймон Куліш, Микола Вінграновський, отаман Петро Калнишевський, гетьман Петро Сагайдачний та сотні інших діячів української історії мають стати маяками для на сьогодні.

Ми маємо стати гарним прикладом для нащадків, а не осоромити своїх предків, розоривши їх надбання. Війна зриває з людей маски і кожен показує себе, як він є. Ми не обирали народ, в якому народилися, ми не обирали часи, в які народилися, але тільки ми маємо обрати, чи будемо ми людьми, чи станемо нелюдами. Наші вороги свій вибір зробили. Зробімо ж правильний вибір.