«Людей, які сиділи у підвалі, завалило»

Мені 82 роки. Маю чоловіка. Йому 77. Ми жили в Маріуполі. У перші дні війни сиділи у квартирі, думали, що все швидко закінчиться. Потім у квартирі вилетіли вікна – ми спустилися у сховище. Воно було глибоке. Провели в ньому два місяці. Росіяни дуже обстрілювали наш мікрорайон. Людей, які сиділи у звичайному підвалі, завалило. Дуже страшно було.

Ми злили воду з системи опалення і готували на ній. Потім о шостій годині ранку, коли було затишшя, хлопці бігали по воду до колодязя. Їли те, що чоловіки приносили з розбитих квартир. Готували на всіх на вогнищі біля під’їзду.

Найстрашнішими були бомбардування й обстріли через кожні десять хвилин. Літаки скидали бомби на «Азовсталь», а ми знаходилися поряд. Окупанти з танків обстрілювали будинки. Ми бачили, як ті горіли, а зробити нічого не могли. Наш будинок повністю розбитий. Ми виїхали в тому, у що були вдягнені.

Знайома доньки вивезла нас у Ростов. Звідти ми поїхали у Грузію. Потім нас відправили до Львова, а згодом – до Рівного. Там ми чотири місяці жили у знайомих. Зараз мешкаємо в Кургані.

Коли ми виїжджали, то росіяни вже не стріляли по місту. Тільки на «Азовсталь» снаряди летіли.

Донька виїхала в Німеччину. Її будинок теж розбили. Ми два місяці нічого не знали одне про одного, бо мешкали в різних мікрорайонах.

Чекаємо перемоги, щоб повернутися у Маріуполь. Будемо жити там навіть на руїнах.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/