«Людей виносили в простирадлах і залишали під деревом»

Щоб урятуватися з пекла окупованого Маріуполя, Валентина Іванівна з чоловіком були змушені евакуюватися до росії. З двома валізами через Фінляндію, Польщу й Словакію повернулися до України

До чотирнадцятого року я жила в Макіївці Луганської області. Коли там почалася війна, ми з чоловіком продали будинок і переїхали до Маріуполя. Але війна нагнала нас і там.

Окупанти, наступаючи, дуже нас бомбили. Особливо страшно було, коли літаки скидали бомби. На початку березня 2022 року в нас зникло світло, вода, опалення, зв’язок. Ми з чоловіком жили у 12-поверховому будинку на бульварі Шевченка. Їсти варили на вогнищі. Треба було шукати дрова, носити воду. 

Поруч в кінотеатрі було бомбосховище, і туди привозили воду. Таких машин було лише три на весь Маріуполь. Міські служби не працювали. Сміття не вивозилося, «швидку» було неможливо викликати. Поліцейські, які залишалися, були зайняті витяганням людей з-під завалів.

Одного разу ми простояли в черзі за водою десять годин. При цьому над головами весь час літали. Але нам вдалося запастися, і більше ми так не стояли.

Потім, коли почало вже й у наш будинок прилітати – оці Гради, Угарани – й загорівся другий під’їзд, ми переїхали через дорогу в інший будинок. Там були добрі підвали – хоча б сухі. І дуже дружні люди, вони нас прийняли. Надворі було -10, у підвалі +8. Там ми собі картонки постелили, принесли ковдри, подушки, стільці. Надвір майже не виходили. 

Вогнища розпалювали спочатку в спеціальних місцях і переживали, бо раніше тут були такі гарні дворики. Там все вже було обладнано. І сміття люди складали правильно. А потім... Раніше ж у березні в нас ніколи не випадав сніг. Аж тут такий холод. До того ж, коли починали бомбити, було страшно вийти нагріти каструльку. Уламки прошивали навіть залізні двері. І тоді багаття почали палити ближче до під’їзду.

Неначе страшний сон. Було враження, що це кінець світу, апокаліпсис. Але найстрашнішою була відсутність інформації. Куди йти? Що відбувається? А ще – могили в кожному дворі. Людей виносили в простирадлах і залишали під деревом.

Машини в нас не було, щоб якось звідти вирватися. Евакуаційні автобуси проїхати вже не могли. І 18-го ми були змушені евакуюватися через Росію. Виїхали з двома валізами. Окупанти не дозволили взяти ні телефонів, ні ноутбуків. Потім вирушили до Фінляндії, далі – до Польщі, Словакії. І зараз живемо в Закарпатті. Отакий довгий шлях ми подолали. 

Звісно, у нас і депресія, і посттравматичний синдром. Ми ж побували в такому пеклі. Але тут відчуваємо підтримку. Допомагають нам і ЯМаріуполь, і Фонд Ріната Ахметова. Ми їздили до Ужгорода й отримали гуманітарну допомогу. У них дуже добрі працівники, серед яких багато маріупольців. Ми їм дуже вдячні.

Забути пережите допомагає природа. Тут, у Закарпатті, така краса. Ми ходимо в гори по гриби. А ще надає сили спілкування з рідними. Надихає робота. Планів ми ніяких не будуємо. Прожили день – і добре.

Ми уважно стежимо з подіями на сході, але не в змозі уявити, як і коли закінчиться війна. Ми ж не військові. Але гадаємо, що відлуння цієї війни триватиме ще дуже довго.