«Літак летів низько – льотчик бачив людей, яких вбивав»

Олександра Олександрівна жила в Маріуполі разом із малорухомою сестрою. Після обстрілу у них в квартирі заклинило двері, і вона вирубувала їх сокирою. Виїжджали з міста на своєму авто, яке було посічене уламками і без вікон, та головне – на ходу

Я народилась і все життя жила у місті Маріуполі. За освітою вчитель математики, незаміжня. Я мешкала в будинку недалеко біля гуманітарного інституту. Маю квартиру в п’ятиповерхівці. Завжди пишалась своїм містом. З 2014 року завжди займалась підтримкою України, завжди допомагала матеріально і фізично нашим захисникам: їздила на блокпости, возила печиво та воду.

24 лютого розпочалась війна, а ми виїхали з сестрою під бомбуваннями та обстрілами 18 березня. До 18 березня нас дуже обстрілювали. У нашому й  сусідньому домах повилітало все: вікна, двері. Були артобстріли, а з 15 березня кинули авіаційну бомбу: влучили поруч з домом. Літак дуже низько летів - він бачив всіх людей. Дев’ять людей загинуло, багато отримало осколочні поранення. 

Ми з сестрою ховались: вона дуже погано ходить, я не змогла спустити її в підвал, та вона там би й не витримала. В неї такий комплекс - вона боїться темноти, і ми знаходилися в коридорі між двох стін. А коли чули літаки, в нас земля гуділа, стіни хитались.

Від взривної волни в мене заклинило двері, і я потім згадала, що в мого покійного батька в підсобному приміщені був топор: то я ним рубала ці двері, і ми потім вийшли звідти. Знайшли ще одиноку сусідку, зайшли в квартиру, яка була пуста, і ми там жили днів три. 

Моя автівка стояла у сусідки в приватному секторі. Коли я по неї прийшла, вікон в машині не було, але вона була на ходу. У цей же день ми встигли взяти тільки ковдри, і виїхали. Коли стояли в черзі години три, над нами літали літаки: ми вже думали, що зараз будуть бомбити, але виїхали в Мангуш, після того доїхали до Запоріжжя. Дорогою бачили, як у Василівці було все спалено: техніка, будинки, автівки. Я вдячна за те, що ми вибрались звідти. 

До самого Запоріжжя ми їхали без скла. 18 березня ми виїхали о 13:00 та до 17:00 ми тільки потрапили в Мангуш, а 19 березня о 7:00 ми виїхали з Мангушу та о 17:00 були в Запоріжжі. Ми дві жінки - вони на нас дивились, що в нас практично не було чого взяти, та й пропускали. 

Ось так, все життя ми працювали, мали певний достаток - і втратили все. Коли ми виїжджали, я просила Господа, щоб він зберіг нам життя. Зараз ми в Українці, під Києвом, отримуємо грошову допомогу як внутрішні переселенці. У нас дуже мало залишається від пенсії, бо дуже багато платимо за оренду, але головне, що живі. Дуже велике спасибі Фонду Ріната Ахметова «Я – Маріуполь», дуже нам допомагає. 

Навіть страшно зараз до Києва їхати після цих обстрілів. Востаннє, коли їздила записатися на допомогу з утеплення, на моїх очах прилетіло до ТЕЦ неподалік метро Видубичі. Трішки від того, що побачила, - і у мене вже паніка: не знаю, чи пройде це, чи вже на все життя.