"Лежимо на підлозі, накрившись матрацами, ніби вони нас здатні врятувати"

Котій Злата, 10-Б клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 103 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Зайцева Людмила Яківна

"Війна. Моя історія"

Моя історія, пов’язана з війною… Як могли ці слова поєднатися в одній фразі й стосуватися саме мого життя?! Упевнена, що ця думка промайнуло у свідомості кожного мешканця України з перших хвилин повномасштабного вторгнення варварської росії. І не важливо, якого віку люди, яким на долю випало переживати важкі часи цієї війни.

Для мене, дівчинки-школярки, якщо чесно, слово «війна» було книжним, бо я читала про війну в підручниках з історії, спогадах, художніх творах. Здавалося, що ті війни розпочинали інші люди – темні, безпросвітні, здичавілі, озвірілі, що людське в них слабко розвинене, хоча цивілізація існувала вже не одне століття. Мені й досі дивно, що розвиток людства декого абсолютно ніяк не торкається. Маю на увазі тих, хто залишається на стадії тваринних інстинктів та прагне знищувати людей тільки за те, що вони іншої національності. Єдине, до чого пристосовані їхні руки й голова, – це до знищення, бо творити життя вони не здатні. Той, хто творить життя, знає його дорогоцінність.

Чомусь мені хотілося підтримати саме його, дорослу, мужню людину, яка все життя боролася з вогнем, працюючи пожежним. Можливо, сказала це, щоб він зрозумів, що я по-дорослому сприймаю те, що відбувається. А як інакше, якщо бачиш, як нервуються дорослі, прагнучи захистити дітей від ракет, що пролітають над будинками. Лежимо на підлозі, накрившись матрацами, ніби вони нас здатні врятувати. Треба тікати від вибухів й обстрілів. Куди? Навколо будинків на Роганському житловому масиві – ворожі танки.

Ворожий винищувач кружляв над нами і тоді, коли ми проїжджали Вінницьку область. За п’ять довгих днів дісталися до Львова, у якому теж не було спокійно і ми під час тривог сиділи на цокольному поверсі. Я пам’ятаю ті безсонні ночі й жах від новин про загибель людей.

Пройшло два тижні від початку війни, а дідусь із бабусею вперто не хотіли виїжджати з Харкова, із Салтівки. І так було страшно за них, бо ми постійно отримували повідомлення про руйнування житлових будинків, навчальних закладів, – усього того, що становить мирне життя.

Для мене навчальні заклади справді життєвий простір, бо маю дивовижну родину, у якій бабуся, мама, рідна тітка одна й друга – викладачі університету й академії. Вони виїхали до Львова та Івано-Франківська, щоб бути в межах України, щоб звідти проводити пари зі студентами. Ніякі умовляння виїхати за кордон на них не вплинули. Тут же їхні студенти, яких потрібно навчати, бо це продовження життя. Студенти повинні відчувати, що їхня доля для України не байдужа. Згодом усі члени родини підключилися до волонтерського руху. Кожен робив, що міг. Збирали гроші для підтримки військових, хтось відновив заняття з абітурієнтами, щоб підготувати їх до вступу у виші Харкова.

Поки йде жорстока війна, ловлю себе на думці, що страх небезпеки не дає можливості почуватися щасливою, бо на моїй землі знаходяться смертоносні сили росії.

Та знаю точно, що рідне місто чекає на мене, а я прагну якнайшвидшої нашої Перемоги, щоб повернутися додому!