«Летить снаряд — не біжи, падай на землю, закрий голову руками й завмри»

Микола, учень 9 класу Державної гімназії – інтернату з посиленою військово – фізичною підготовкою «Кадетський корпус»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лариса Петрівна

Війна. Моя історія

Ніколи не думав, що мені прийдеться пережити війну. Що я знав раніше  про війну? Соромно пригадувати , як ми  підсміювалися над прабабусею, коли вона сушила сухарі і ховала їх у торбинку.  У 2014 році мені було всього лише 5 років, тому не міг   зрозуміти, чому було так багато біженців,  і чому вони   виїжджали на авто й переповненими автобусами.

Але  у 2022 році  сам гірко  буду плакали, коли авіабомба влучить у   наш Кадетський  корпус , кадетом якого тоді я вже був,  і там під завалами опиняться наші офіцери, які навчали нас любити Україну, розуміти, що таке честь, виховували бути дисциплінованими і порядними. Не можна й досі спокійно дивитися на що перетворилася затишна до цього будівля.

Тепер уже дуже багато чого, про що  раніше читав тільки в книжках і чув з розповідей прабабусі,  я побачив на власні очі:  як люди заривалися просто в землю, щоб урятуватися, тижнями не вилазили з підвалів, ховалися в будь-яку шпарину, виявилося, що поради прабабусі були дуже слушними  і навіть допомагали зберегти життя.

Тепер я добре знаю, як то прокинутися вранці і сказати собі: “Буде ще один день”. І вже неважливо, що буде він без світла, газу, води, радіо й ТБ, мобільного зв’язку, без смачної їжі, гарячої ванни і милих, любих облич твоїх рідних і близьких, які втекли від цієї війни хто куди. Залишилися немічні, інваліди й ті, кому тікати нема куди, і такі  , котрі вирішили бути до кінця на своїй землі, щоб усе запам’ятати і потім розповісти (якщо виживуть), що з нею зробили і ще зроблять уже дорослі, але досі нерозумні хлопчики, які загралися у війну.

Нам з моїми товаришами це не сподобалося і ми вночі , щоб батьки не знали, пробралися до флагштоку і зняли  еленерівську ганчірку і повісили  прапор України. Ох, і переполоху було вранці біля виконкому. А ми пишалися своїм вчинком, хоч ми і підлітки, але можемо протестувати по- своєму. Через деякий час  у місті робили зачистки, почали зникати сусіди, погляди яких не співпадали з поглядами окупаційної влади.

Як його вирахували й заарештували — невідомо. Але напередодні під дулами автоматів зібрали на центральній площі мешканців прилеглих будинків, випадкових перехожих і влаштували страту. Переляканий чоловік просив пощади, благав, стояв під стіною зіщулений і нещасний, але нинішні хазяї життя без суду й слідства холоднокровно зробили свою справу на очах у не менш переляканих містян.

Словом, багатьом  людям дісталося “по повній”. Не кажучи вже про спалені будинки, згортання бізнесу, фінансові втрати тощо.  У місті стало дуже небезпечно. Тому батьки прийняли рішення виїжджати  в безпечне місце.