"Куди не подивишся навкруги, одна велика трагедія на всю Україну"

До 24 лютого ми жили біля Харкова у селі. Коли почалося вторгнення, ми спали. Тоді ми прокинулися від страшних вибухів, вікна тремтіли і було таке враженя, що хата ось-ось розвалиться. Я дуже злякалась, дивлюсь на чоловіка та питаю що це? Я питаю, але сама розумію, що це почалась війна, але мені мабуть було настільки страшно, що я і не хотіла в це вірити. Я мала надію, що чоловік знайде поясненя всьому, тому що почало відбуватися і скаже, що все гаразд. Ми тоді підскочили, я похватала дітей із ліжок і ми побігли у погріб. Тоді було дуже холодно, але ми на те й не звертали тоді уваги. Поки чоловік нам збирав речі, щоб хоч одягтися, я сиділа в тому погребі з дітьми і відчуття було таке, наче нас кинули десь посеред океану, де багато акул і ти розумієш, що то вже кінець і все тіло сковує від страху. Страх, що ти побачиш, як гинуть твої діти.

Найбільши труднощі то мабуть були психологічні бар'єри та страхи. До 8 березня я зовсім не виходила з дому та дуже важко було зібратися та поїхати у безпечне місце. Мені здавалося, що той кошмар всюди, що у кожному куточку України літають літаки і бомблять все, що бачать.

А шокували мене мої батьки. Найрідніши люди, які повинні підтримувати, співчувати, допомагати. Зараз вони мешкають в окупованому Криму. Тоді відбувалися такі події, що наче окупанти пустили воду до Криму із Херсонської області. І ось я дзвоню батькам, а вони такі щасливі..... кажуть, що їм воду пустили до Криму. У мене тоді стався такий шок, такий біль. Я зараз пишу і у мене під горло підступає такий самий ком, як і тоді. Я тоді кинула слухавку, бо у мене навіть язик занімів. Мої рідні мабуть хотіли мене вбити раніше, ніж до мене доберуться ті орки. Хіба може людина радіти чомусь, коли твоїх дітей, онуків та рідних людей вбивають. Я два дні не могла заспокоїтися, я виплакала стільки, що за все життя мабуть стільки не плакала.

На щастя, з гуманітарною катастрофою наша родина не стикалася. У перші дні не працювали магазини та аптека у селі. Хоч не було де що купити, але навкруги люди. Сусідка хлібину спекла принесла, мінялися продуктами харчування, ділилися ліками. Люди дуже міцно згуртувалися, я пишаюся українцями. Потім потрохи почали привозити гуманітарну допомогу. Вода в колодязі, майже біля дому. Потім як ми вже евакуювались до Волинської області, то там теж люди дуже допомогли. Несли мабуть все, що бачили, і картоплю, і овочі, консервацію, сало, усе. На щастя, завдяки людям голоду ми не відчували.

Я живу разом із своєю родиною. Хтоб міг подумати, але ця війна зробила нашу сімю ще міцнішою. Як тільки ти розумієш, що можна втратити рідних, починаєш цінувати все у мільйони разів більше.

Був такий момент, коли 8 березня ми тікали до Волинської області, вже темніло. Ми зупинилися на трасі під м. Умань біля волонтерів, які пропонували гарячий чай та каву. Вони нас розпитали, куди ми їдемо та чи є нам де ночувати, бо березень і холодно. Коли вони дізналися, що на ніч нам не було куди дітися, то вони запропонували місце, де можна переночувати. І так ми опинилися у будинку дуже великої родини. Коли ми зайшли в будинок, нас зустріла жінка з дуже маленькою грудною дитиною на руках, поряд стояла ще одна дитинка біля двох років, потім я чую, що десь є ще дитина, бо кличе маму. Коли ми пройшли далі у хату я побачили багато ліжок. Я питаю: "а скільки ж у вас дітей?" СІМ! ВИ УЯВЛЯЄТЕ? СІМ ДІТЕЙ. А де ж вони всі? А інших дітей батьки відрядили до родички, щоб ми (зовсім чужа, незнайома родина) мали змогу поспати в їх будинку, в ліжках їх дітей. Я тоді в одночас була і зворушена, і відчувала себе винною, що ми потривожили таку велику родину, мабуть таку ж велику, як їхні серця.

До війни я працювала продавчинею в магазині. Зараз тимчасово не працюю, заробляє чоловік. Він зараз працює на будівництві та в одночас ми пробуємо запускати свій інтернет магазин із товарами для шиття.

Предметів, що нагадують про трагічні події у нас немає, а якби і були такі, то я б їх і не зберігала. Зараз куди не подивишся навкруги, одна велика трагедія на всю Україну, то нашо такі речі зберігати. Але у нас є два ведмедя. Це дітям їх подарували волонтери. Діти їх дуже люблять і бережуть їх, бо вони для нас дуже цінні. І ведмеді, і волонтери!