Історії, які ви нам довірили
Я пенсіонерка. Як жила в Слов’янську від самого народження, так і живу. Війна застала мене вдома. Дізналася я про неї з телевізора.
Мої всі повиїжджали, ми з чоловіком удвох. Діти повивозили онуків за кордон, щоб не травмувати їх ще більше: вони ще з 2014 року налякані. Вони там влаштувалися, онуки ходять до школи. Не онлайн, як у нас, коли не знають, куди дітей приткнути. Там діти навчаються.
Ми живемо у приватному будинку. Влітку не було світла, газу, води. Варили їсти на вогнищі. Транспорт не ходив. Кругом були обстріли, вибухи, руйнування, люди гинули. У нас є підвал, але ховалися тільки два рази. Ми витерпіли все.
Слава богу, світло зараз є, продукти в магазині є – хліб, м’ясо, овочі. Та світло ми й зараз увечері не вмикаємо. Люди потихеньку повертаються. А за що там жити? Квартири зараз скільки коштують? А харчування?
Що далі буде – не знаю. Я така, щоб війна закінчилася в цей момент! Уже терпіння немає. Така депресія - хоч тікай, але боюся від двору відійти. Почнуть стріляти - так хоч у підвалі можна сховатися. От і сидимо вдома.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
