Юлія Бадалаха

«Кожен українець в той час боявся за своє життя, тому що кожен день міг стати останнім…»

Бадалаха Юлія, учениця 9 класу Миколаївської гімназії №54 Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гузаревич Світлана Олександрівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року, прокинувшись, я не пішла до школи і навіть не підозрювала, як сильно зміниться моє життя… 6 квітня ми всією сім’єю виїхали до моїх бабусі і дідуся в Знам‘янку Кіровоградської області. В моїй сім’ї було дуже багато суперечок, старша сестра дуже боялась виїжджати, так як не було зелених коридорів, могло трапитись все що завгодно.

Кожен українець в той час боявся за своє життя, тому що кожен день міг стати останнім… Тиждень за тижнем мої друзі виїжджали з міста, і от дійшла черга до нас.

День виїзду… Не зрозуміло, чи залишимося живими, що з нами буде далі... Проте залишатися в Миколаєві дуже ризиковано, як раз недавно прилетіло в моєму районі, зовсім поряд зі мною. Також в нас було два котика, залишати їх ми не збирались, тому підготували і взяли для них все що потрібно. Склавши речі в машину, ми поїхали на заправку в центр міста, черга була неймовірно велика, ми простояли в ній 4 години.

Заповнивши весь бак, ми нарешті вирушили до Знам’янки.

Їхали ми понад 4 години, вже стемніло, а бачивши на блокпостах зовсім юних хлопців і дівчат, я хотіла просто проклинати русню всіма можливими словами. Пам’ятаю навіть, як мені та моїм двом сестрам давали яблука, цукерки, сік і різні інші смаколики. Коли ми приїхали до бабусі, вона заплакала, тому що була просто рада бачити нас живими, хоча ми кожного літа до війни до неї їздили…

В тому ж маленькому містечку живуть бабуся і дідусь моєї двоюрідної сестри, не дивлячись на те, що ми не маємо кровних вуз, ми дуже близькі, і коли ми прийшли до них в гості, вони були дуже раді, пригостили нас солодощами і на прощання обійняли, а коли ми пішли від них, баба Валя розплакалась.

Мій батько через декілька днів поїхав додому, бо треба було працювати і стежити за квартирою, мама дуже хвилювалась за нього. Якось він розповів, як щось дуже близько і гучно гупнуло, що його аж підкинуло на ліжку, а на першому поверсі розбилися вікна і балкони. Чесно кажучи, батьку не подобалось, що він залишився сам, тому він почав багато пити, і через деякий час мама поїхала до нього, але невдовзі повернулась.

Проте і тут не було спокою, мій дідусь теж дуже полюбляє випити, і я чітко пам’ятаю, як він знову прийшов п’яним, мама не витримала і накричала на нього, він роздратувався і пішов з дому геть, а потім навіть не вибачився…

Вже десь 20 серпня 2022 року, в мене скоро день народження, вже більш-менш тихо, і скоро навчання, тому було вирішено їхати додому. Проїжджаючи ушкоджені університет, багатоповерхівки і купу інших споруд, починаєш розуміти, що те саме могло і може статися з тобою… Через декілька місяців у Миколаєві стало більш-менш тихо, чому всі були неймовірно раді, проте війна продовжувалась. Невдовзі я перейшла на українську мову, а від всього російського відмовилась одразу на початку війни.

Також влітку я побувала в таборі у Львові для переселенців, там мене також навчили більше цінувати наші традиції та мову.

Як висновок зі своєї історії я можу сказати, що не збираюсь переставати робити все, що я роблю зараз задля перемоги: просування зборів на все необхідне для ЗСУ, донат, просування петицій та всього українського, відмова від російського.

Мені огидні українці, які ще досі не розуміють, що якщо вони дивляться і слухають рузьке, вони не просто скидають їм гроші на ракети через свої дії, вони зраджують свою Батьківщину, її народ і її героїв, які помирають через тероризм росії.

Ми завжди маємо пам’ятати героїв нашої країни і робити все задля перемоги, і це стосується кожного, бо ми не захід і схід, ми одна країна і один народ. Слава Україні!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/