«Коли залишали домівку, з речей брала тільки дитяче на перший час»

Коли залишали домівку, з речей брала тільки дитяче на перший час. В Черкаській області нас прийняли, пустили в хату "врємянку". На літній час зручно. Але. Настали холоди. Теплого одягу, взуття ні в мене, ні в дітей немає. Хата холодна. Робити в селі немає. Гуманітарну допомогу вже більше двох місяців не дають, то ж на продуктах теж вимушені економити.
Допомога від держави витрачається на комуналку, канцтовари, їжу, і дітям на мінімальний об'єм одягу. До того ж разом усі захворіли, бо холодно. Додались витрати на ліки. Переїхали в місто Умань, щоб знайти роботу. На даний час не знайшла, бо переселенців не хочуть брати через те, що можуть виїхати, коли закінчиться війна. Дуже хочу, щоб мої діти жили мирним життям, не озираючись на війну.

Взимку, коли я з дітьми захворіли, нікому було навіть принести жарознижуючі препарати. То було страшно, бо самі в чужому місці. А я маю забезпечити дітям здоров'я. А сама чи дійду до тієї аптеки, чи не дійду. Також через дистанційне навчання страждає якість отримуваних знань.

Найважче було покинути домівку, в прифронтовій зоні залишилися рідні (найболючіше - це мама інвалід 1 групи, залишилась з моєю сестрою, яка її доглядає). Зараз там дуже гаряче, але вони не виїжджають. Серце болить за них. Відчуваю провину, бо я тут в безпеці і покинула їх.

Під час сирени ми намагалися зібрати дітей в коридорі поміж двома стінами на ковдрах і подушках.