"Коли виїхали з Маріуполя, думали – до кінця життя не наїмося хліба"

Я - двічі переселенка. Мешкала в Горлівці Донецької області. У 2014 році, коли розпочалися військові дії, я переїхала до доньки в Маріуполь. Вона вже там давно жила з чоловіком. Квартиру залишила в Горлівці, але всі речі - меблі, побутову техніку - все повивозила в Маріуполь. Там я купила квартиру, облаштувала, закінчила ремонт у 2022 році. Така була щаслива. Потім почалися ці події.

Дуже страшно було. Такого раніше не було. Я і в Горлівці була під час АТО, але так жахливо, як у Маріуполі, не було. Спочатку постраждали наші свати, вони у Сартані жили. Одразу - 26 чи 27 лютого 2022 року - потрапила бомба в дім. Поряд дім повністю розсипався, а доньчин - розвалився на частини. Вони переїхали до мене, тому що у мене була квартира на другому поверсі. Донька до мене з п'ятого поверху перейшла. Від нас пряма дорога до "Азовсталі". Таке пережили! Дуже страшне.

Потім виїхали в драмтеатр, але було дуже холодно, моя донька там не змогла сидіти. І нам довелося поїхати на місце її роботи - у напівпідвальне приміщення. Їжі у нас не було. Ми не змогли з собою взяти нічого. У дах мого будинку потрапив снаряд, і всі казали, що заходити не можна. Такий щільний був обстріл, що ми зовсім не могли вийти. Ми змогли купити моркву, і у нас було три баночки консервів. Ділили на п'ятьох. І дві собачки у нас були ще з собою. Воду збирали – сніг топили і робили воду.

Мій сват сказав, що якщо ми не виїдемо, то загинемо. І ми виїхали. Дві доби їхали до Запоріжжя. Дуже страшно було. Таке надивилися! Люди лежать на землі. Хто прикритий чимось, а хто - так і лежить. Машини розстріляні, сім'ї прямо сиділи у цих машинах. Жах. Зараз працюємо над собою, але ці видіння так в очах і стоять. 

Коли приїхали вже у Дніпро, то там люди нам допомогли: і одяг нам принесли, і поїсти, бо у нас нічого не було з собою. На початку їли багато хліба, не могли наїстися. Думали, до кінця життя не наїмося хліба. Тому що його ми не їли майже місяць. Ні води, ні хліба не було, коли у Маріуполі були. 

Зараз ми у Чорноморську Одеської області.

Дуже багато зустрічаю гарних людей. Я стільки плакала, коли ми приїхали перший раз у Запоріжжя. Ми місяць не мились: такі брудні, одяг у нас брудний. Ми ж сиділи в підвалі, а він не облаштований, брудний, така пилюка піднімалась! Коли ми в Запоріжжя приїхали трьома машинами з родичами, нас знайомий чоловік зустрів і каже: "Заходьте! Купайтесь! Я вам їсти наготував". Яка земля наша! Які люди добрі! Це мене вразило.

Потім ми в Яремчі були. Місць ніде не було, але нам власну кімнату віддав син господарів. Ми приїхали, вони з нас грошей не брали, нагодували. Вражаюче!

Я зараз плету шкарпетки. Чим можу, тим і допомагаю. Розпустила свій светр старий. Дуже добрі люди! З такою вдячністю, з таким розумінням до нас поставились. Не думала, що нас такі сумні події можуть об'єднати. 

У мене приземлені мрії - я дуже мрію про свою квартирку, свій куточок. Загинув наш племінник, і зараз у нас зовсім інше бачення світу. Ми віримо, що все буде добре.