"Коли приїхали на наш перший блокпост, була така радість, хотілось усіх обіймати"

Ми з чоловіком лікарі з Маріуполя. Коли почалася війна, ми ходили на роботу і приймали пацієнтів. Не їздив транспорт, ходили під обстрілами, було страшно, але ми продовжували працювати. Ще приходили пацієнти, але здебільшого консультували по телефону поки ще був зв'язок. А 2 березня він зник. З 4 березня вже на роботу не ходили, вийти з дому було неможливо. 

Ми цілий місяць жили у підвалі вдесятьох. З нами була грудна дитина і наша внучка, які й було два роки. Були безкінечні бомбардування, все здригалося. Потім було пряме влучання в гараж, під яким був наш підвал і ми стали евакуйовуватись. Діти виїхали раніше. Було кілька спроб евакуації, але зелений коридор скасовували і вони повертались. Нас залишилось п'ятеро дорослих, у тому числі й літня жінка. 

Будинок уже був без вікон, покрівля була вся розбита. Коли вибухнула перша міна і вилетіли вікна, я перебували у будинку. Повз мене пролетіли два уламки, пробили кухонний гарнітур, як мене не вбило, я не знаю. Бомбардування йшли ніби суцільним килимом, неможливо було навіть води набрати і багаття розпалити. Літаки літали без кінця. Коли розбомбили дитячу лікарню, вона була розташована за 600 метрів від нас, вибуховою хвилею мене кинуло об стіну, і досі вухо закладене. 

Виїжджали без вікон. У чому з підвалу вискочили, так і поїхали. Виїхали на Мелекіне. Їхали по місту, скрізь були трупи, так страшно було... Ми потрапили у Розівку до родичів, там уже була "днр". Танки йшли колонами. Ми звідти не могли виїхати. А потім ризикнули, зібрались п'ятьма машинами і поїхали у бік Запоріжжя. Проїхали тридцять постів, найстрашнішими були російські. Окупанти все роздирали, причепились навіть до мила: "Це у вас тротил", автомобільну аптечку розпатрали, забрали всю марганцівку. 

Коли приїхали на наш перший блокпост в Оріхів, це була така радість, хотілось усіх обіймати. Із Запоріжжя ми поїхали в Київ. Так і залишились у квартирі у родичів. Вони виїхали і квартира вільна. Діти мешкають за кордоном. 

На жаль, психіка дуже постраждала і я не можу працювати. 

Ми дуже чекаємо на Перемогу. У Маріуполі у нас уже нічого не залишилось, хочеться просто приїхати і подивитись. 

Хотілося б щоб усі родини возз'єднались, щоб усі жили в радості і в достатку і не думали, що війна може знову повторитися.