«Коли попали нам у двір, мама сильно злякалася і почала втрачати свідомість»

Ми з села Калинівка Баштанського району, мені 54 роки. Від нас Херсон у 50 км, а якщо по прямій - то ще менше. Там стріляли, були прильоти. 

Деяких продуктів не вистачало, але голодування не було. Крупа була, борошно було - ми на цьому  і вижили. Ми з села, то яйця були, у знайомих корова була, молоко нам давали. З голоду ніхто не вмер.

Коли попали нам у двір, мама сильно злякалася. Вона почала втрачати свідомість, тож ми винайняли людей, машину, і відвезли її в лікарню. Там сказали, що це просто великий стрес.

У нас в селі залишилось чоловік двісті, і третя частина не ходили, не контактували із загарбниками, а всі інші пішли. Вони зараз вам будуть говорити, що вони їсти хотіли. Не всі, але деякі жирували, отримували і українську, і руську пенсію. Зараз розповідають, що вони виживали і нічого такого не робили. Ну, корову подоїли, віднесли окупантам молока, яєць... Таким нема виправдання!  

Якось наша сусідка йшла по вулиці і казала, що рашисти пішли. Ми спочатку не повірили. А вона каже: «Їх нема, і все». Якось було в селі так тихо-тихо. Тільки чутно було за селом прильоти. А на другий день десь о десятій я вийшла, а в нас на сільській раді висить український прапор! Я одразу  і розплакалася. 

А потім люди почали виходити на вулицю, бо раніше мало хто виходив. Це така радість була!

Звичайно, є села і люди, яким набагато гірше було, ніж нам. У нас тільки вікна побиті, шифер. А є і такі, що взагалі залишились без житла, без нічого. Наші знайомі тільки купили квартиру, і  в перші дні її розбомбили. А дім вони тоді ще не встигли продати - повернулись туди, і через тиждень той дім теж розбомбили. Потім до свекрухи пішли - і туди прилетіло… Три житла втратили… У нас хоч ще можна відновити вікна й двері, а там -  вже ні, не підлягає відновленню. 

Я вважаю, що буде тільки наша перемога. Повернуть наші території. Хочу, щоб скоріше була наша перемога, а мої близькі й рідні всі були живі, здорові.