"Коли ми відчинили вікно, то побачили багато диму, зруйновані будинки, палаючі машини"

Дроздова Евеліна, учениця спеціалізованої школи №5 м. Маріуполь

Минуло вже сім років з того часу, як почалася війна. Війна – це завжди неочікувано, боляче та страшно. Ти не знаєш, що буде завтра, через тиждень, місяць, рік… Тривожно на душі. Згадувати про це сумно, важко. Але й забути неможливо…

Коли все починалося, мені було дев'ять років. У країні діялося щось незрозуміле: людей не влаштовувала влада, почалися мітинги, протести. У новинах тільки й повідомляли про те, як люди виходять на вулиці, вимагаючи змін. З кожним днем ставало все гірше. Я була маленькою і не розуміла, що все йде до війни. Не розуміла до одного дня...

Я добре пам'ятаю, що це була субота, вихідний день. У той час я, батьки й бабуся з дідусем жили разом у квартирі. До школи йти було непотрібно, тому ми міцно спали.

Вікна й підлога почали трястися. Батько швидко підбіг до вікна й став його тримати, аби не вилетіло. Настільки сильними були поштовхи. Він крикнув: «Біжіть у коридор! Швидко!». Ми вибігли, бо в коридорі були несучі стіни, які б не зруйнувалися.

Ми з мамою хвилювалися за тата й кликали теж вибігти зі спальні, але він стояв. На вулиці була зима, і якби вікна розбилися, у квартирі було б дуже холодно. Поштовхи та вибухи не припинялися. Злякані дідусь і бабуся також вибігли до нас із мамою в коридор, не розуміючи, що відбувається. Папуга, який жив у нас на кухні, кричав, йому також було моторошно. Тому мати за якихось десять секунд побігла до кухні й опустила клітку з пташкою на підлогу. Усе це було протягом п’яти хвилин, як раптом поштовхи закінчились.

Батько вирішив піти в сусідній будинок до моєї другої бабусі, бо вона хворіла й була одна у квартирі. Ми, хвилюючись, просили батька ще не виходити на вулицю. Він трохи посидів і все ж пішов, бо дуже переживав за свою маму, як вона, чи все добре з нею...

Ось ми сидимо й чекаємо. У середині в мене лише страх, хвилювання й розгубленість. Мати не знаходила собі місця. І ось нарешті батько повернувся! Він сказав, що з бабусею все добре і що це були вибухи військових снарядів. Ми були шоковані. Але тоді я ще навіть не уявляла, що це початок війни.

Пройшло декілька днів. Коли в новинах розповіли про те, чому все ж таки все це сталося, лише тоді я відчула, що це війна. З того часу в мені щось змінилося. Я краще стала розуміти, наскільки насправді жахливими є будь-які воєнні конфлікти. А скільки їх уже було і скільки ще може бути… Від цього стає моторошно.

Після того, як сам стаєш свідком цих подій, то набагато сильніше хочеться миру в усьому світі. Щиро бажаєш, аби жодна людина на нашій планеті більш не відчула всього білю, який завдають війни.