«Клуб диму із Чорнобаївки змусив переконатися у реальності нападу»

Студентка з Херсону розказала про життя в окупованому місті, допомогу волонтерів та календар з «особливим роком».

Повномасштабне вторгнення я зустріла вдома, у Херсоні. Близько сьомої ранку тато зайшов до кімнати, де ми з мамою відпочивали, зі словами: «Ну все, приїхали, війна почалася».

До останнього я не вірила, що таке трапиться, але клуб диму із славнозвісної у майбутньому Чорнобаївки змусив переконатися у реальності нападу. Увесь ранок 24 лютого був сумбурний, проведений у складанні найважливіших речей, продумуванні наступних кроків і повному не розумінні, що буде завтра.

Під час перегляду новин з інших українських міст я розумію, що з труднощами ще не стикалася. Дякувати Богу, всі можливі великі негаразди обійшли нас стороною.

Шокувало найбільше, і досі шокує поводження окупантів на нашій землі і їхня впевненість у тому, що вони можуть розпоряджатись чужими життями. Міста-герої – це рана на серці кожного українця.

Аграрний херсонський край не дав відчути нестачі продуктів, особливо овочів. Борщовий набір був постійно, а без ковбаси й інших таких видів продуктів, з поставкою яких були проблеми, як виявилося, можна чудово прожити.

Складна ситуація була із ліками, адже в перші тижні люди розкупили ті запаси, які були в аптеках. Надалі окупанти завезли кримські, і не тільки, ліки. Але очевидно, що їхня якість ніяк не стоїть поруч із нашими. Завдяки відчайдушним волонтерам можна було отримати необхідні препарати.

У перший місяць війни ми переїхали до дідуся, аби триматися разом. Після нашого виїзду він залишився сам у Херсоні. Підтримувати із ним зв’язок важко, але можливо.

Дякую Богу за те, що весь цей складний період вся наша сім'я була разом!

На початку окупації херсонці заявили всьому світові, що Херсон — це Україна. Зворушила підтримка блогерів та відомих людей, яким не байдужа доля окупованого міста.

Вразив момент, коли у черзі за продуктами мені, двадцятирічній дівчині, стало погано, а всі жіночки поважного віку почали допомагати: хтось дав води, інша жінка махала віялом для прохолоди, а третя навіть поділилася валідолом із власних запасів. Пам'ятатиму цей випадок і дякуватиму своїм рятівницям до кінця життя.

Роботи зараз не маю, але не мала її й до війни. Інколи брала замовлення за спеціальністю, але це було не часто. За результатами останньої сесії стипендію, на жаль, втратила.

Є річ, яка нагадує про те, що ми повернемося додому. Я змогла взяти із собою двох іграшкових собачок. А ще на столі стоїть календар «Твій особливий рік», який завмер із датою нашого виїзду з окупації. Є надія, що я ще зможу скористатися ним і поставити а календарі дату повернення ще у 2022 році.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/