«Декілька моїх товаришів загинули під обстрілами»

Я виїхав з Маріуполя 25 березня колоною з тридцяти машин у бік Мелекіного. Там розмістилися на певний час, а потім поїхали у Мангуш, пожили там кілька днів у дитячому садку. Росіяни почали фільтрувати людей: кого на Донецьк, кого на Ростов. Дивом зустрілися волонтери, виїхав у Запоріжжя. А звідти доїхав у Львів, а потім в Ужгород. Моя родина виїхала в Австрію, а я залишився. 

У 2014 році я залишався у Маріуполі. 24 лютого 2022 року я мав іти на роботу. Мені звідти зателефонували о шостій ранку і сказали, що можу не йти, війна почалася. До кінця лютого і початку березня я не усвідомлював, що розпочалася війна, сподівався, що все налагодиться. А потім, коли кілька моїх товаришів загинули під обстрілами, я зрозумів, що жарти скінчилися. 

Одного разу я йшов з товаришем додому, вирішили ми заварити чаю на вогнищі. Не було вже ніяких комунікацій: ні газу, ні світла. Місто було відрізане взагалі від комунальних послуг.

На вулицях коївся жах. Люди толком не могли вийти, води набрати, а за їжу я взагалі мовчу. Обстріли не припинялися. Жили ми, як у старі часи, комуною, тобто будинком. У кого які запаси були, ділилися. Це добре, що люди були дружніми. Ціни були нереальними: коли я від’їжджав пачка цигарок коштувала 500 гривень, домашня курка – 1000 гривень, буханка хліба – 200 гривень. 

Був у нас парк Петровського, де були дві-три криниці, з яких можна було набирати воду. Туди ходили по воду. Були випадки, коли хтось звідти не повертався. Вода була дорогою. Ціною людського життя все одно ходили набирали. 

Виїхати з міста було дуже складно. Я вибігав з дитиною на руках і запитував у солдатів, пробіжу я чи не пробіжу. З Маріуполя залишалася одна дорога для виїзду. Ми виїхали звідти дивом. Донька вивезла кішку. Вона досі з нею в Австрії. 

З роботою зараз дуже складно. До зими вона була, зараз її немає. Буває таке, що накриває відчуття безвиході. Зараз ніби легше. Поки війна йде, ніякого майбутнього не бачу. Є тільки сьогодні і зараз. Живу одним днем.