"Кожна сьома людина в місті загинула"

Євген Тузов — комендант найбільшого бомбосховища в Маріуполі. Шість тисяч людей там рятувалися від обстрілів. До війни Євген працював тренером, і лідерські здібності допомогли в нелегкій справі. Нема чого й казати, скільки людей померло на його очах, скільки поховали у дворах міста.

Ну, якщо брати 24 лютого, то в цей момент я був у себе вдома, у місті Маріуполі. Ось, як би, із цієї дати, з того моменту, як ми дізналися про те, що до нас рухаються війська, усе нагнітало, нагнітало, щось тиснуло на всіх нас. Ще усвідомлення повного… повне усвідомлення, що саме таке станеться, що сталось у нас у місті.

Ми вже знаємо, що, за даними Маріупольського моргу, уже 85 тисяч людей із півмільйонного міста — це щонайменше, припустимо, якщо так порахувати, то кожна сьома людина в місті загинула. Ось уявіть собі, але такого жаху ми не могли уявити насправді, реально не могли. Так, до чогось ми готувалися, у мене машина на той момент «п’ятірка» — ВАЗ 2105 — вона трішечки поламалась, і я хотів… я попросив свого товариша Гену її трішки полагодити, щоб я міг вивезти до Дніпра до своїх друзів, маму й собаку свою, французького бульдога. Гена, до речі, загинув, його поховали прямо у дворі 9-поверхівки (ось мій двір, отак у сусідньому дворі він).

Коротше, він не встиг до того моменту, коли почалася активна фаза, її полагодити, бо почали люди виїжджати з міста після 24-го числа, і почали приходити такі звістки, що там цілі колони й просто не виїхати, їх розстрілювали. Хто це був, я не можу сказати, бо я не бачив, до нас доходили лише чутки про те, що поїхали в сторону Запоріжжя, у сторону Бердянська — розстріляли.

По ходу, це дійсно була правда, що не просто люди не зв’язалися, коли не було зв’язку, а дійсно їх розстріляли чи вони потрапили під артобстріл, не знаю. Так ось, ми почали готуватися до того, щоб пересидіти. Ми знову ж таки думали, що трохи постріляють, а потім політики між собою щось... перетягування якогось каната, як завжди. А це чергова маніпуляція, хоча полякають і потім знову буде все нормально, але «сталося не так, як гадалося». Я першу ніч, коли вдалині було чутно вибухи (у нас гаражний кооператив поряд із будинком був), і в мене… там у товариша підвальне приміщення було під гаражем, і ми туди пішли з моєю мамою пересидіти, бо думали, може, артобстріл. Ми не знали, чого чекати.

Я тренер із боротьби, з ММА, зі змішаних єдиноборств. У мене був такий досить веселий і серйозний колектив, практично всі, хто займався ММА в нас у місті. Напевно, може, одна-дві людини не проходили через мій зал насправді. У мене був колектив: діти, дорослі. Ми тренувалися, їздили на змагання. Коли це все почалося, в одному зі спортзалів міста — TERRASPORT він називався, називається… — зробили таке як сховище, бо там був великий підвал і досить міцна будівля, тому що будівля споруджувалася ще в ті роки, у 90-ті, коли будували більше-менш свідомо, не було пустотних плит, усе був моноліт.

Моноліт та арматура. До речі, в одному з приміщень цієї будівлі намагалися зберегти й зберегли своє життя… одна з тих людей, хто проєктував цю будівлю. Так, жінка, це мама моєї знайомої дуже хороша, Світлана. А онук цієї жінки в мене тренувався, узагалі виступав, перспективний хлопчик — Кирило Медушевський. Ми знали, що, у принципі, ця стіна досить міцна. Це така, це така… там можна вибити ґрати й вилізти в разі обвалу. Ми складали, десь готувалися: ломики й усе інше.

Я приїхав туди, там були мої учні, я побачив, по-перше, там було багато дзеркал і шибок. Перше, що мені спало на думку: а як вони тут, якщо зараз ударять, то вони в першу чергу... а вони сидять спиною до цих дзеркал. Думаю, і воно зараз поріже всіх. На той момент уже були магазини зачинені, і я якимось дивом вийшов на власника будівельного магазину (він знаходився в цьому мікрорайоні), і він мені дав, знаєте, такий великий капроновий мішок цих скотчів: і малярських, і різних. Ми ще тоді жартували.

Коли настало розуміння того, що місця там замало: найбільша завантаженість — від п’яти до шести тисяч осіб. Окрім цього, ще досить велика кількість людей, які жили поряд, у прилеглих будинках, — вони приходили, ми давали їм їжу: ділилися їжею, хлібом, поки в нас це було. Одним із найголовніших завдань — це у певний момент — стала вода, туалет, тому що ходили на пакети. Ходили на пакети — не можна вночі виходити, бо невідомо, чи просто проїжджатиме машина і якийсь рух побачить із ліхтариком і пульне просто чергу, і все. Одиниці супермаркетів чи магазинів якихось роздали людям продукти. Або до нас приїжджали власники складів заморожування. Приїжджають, кажуть: «Хлопці, зараз воно все розтане, електрики немає, забирайте справді».

Мій сусід, дядько Юра Васильєв, привозив нам досить часто продукти — сири й консерви, у них склад був якийсь. Він бізнесом давно займався, торгівлею. А багато хто просто закрили на замки свої магазини. Я особисто не пив, але я знаю людей, які пили воду з батареї. Було таке, що почалося в багатьох людей, ми перейшли на іншу воду. Почався… як він правильно називається… ротавірус чи якось так. Ну, коротше, інфекція пішла, особливо в маленьких дітей.

Мало того, що я знаю випадки, де не вдавалося налагодити якийсь запас дитячого харчування і таке інше. Мало того, я забороняв жінкам, що годують, виходити нагору, щоб не пропало молоко. Я знаю випадки: там, де дитина близько місяця як народжена, у жінки пропало молоко, сумішей не могла знайти, і вона померла просто від голоду, просто від того, що не їла.

Що можна сказати з приводу... Так, магазини зламували, був різний контингент людей, які лазили до цих магазинів, скажу вам чесно. Загалом спочатку, чесно скажу, були хлопці, які заходили до магазинів (я знаю двох таких), вони… До речі, навіть не знаю, де зараз вони, після 16 березня. Вони писали на папірці: «Доброго дня, ось наш номер телефону, ми взяли щось». І залишали це десь біля касового апарату, але потім це стало безглуздим. Менше від двох разів на день ми не їли. Не знаю, для такого часу круто чи ні, на мою думку, ні в кого такого не було. Ми просто намагались якось прогодувати людей, щоб вода була, щоб якнайменше в людей імунітет впав, ось це я маю на увазі. Тому що з препаратами біда була.

Ми… коли цей вірус із водою почався, коли почалося з усіх щілин, особливо діти, ми почали шукати якісь методи. Препаратів під це немає. Літні жінки розповіли про старий метод вареної шкірки гранату, який скріплює. Потім ми дійшли до того, що склянка «Кока-коли».

І, звичайно, якось прийшла жінка одна, але це, мабуть, хтось прислав її до нас, сили якісь. Вона каже: «У мене дві аптеки, дві розібрали, а одну ми тільки відкрили, і там ролет, вивіски немає, її, здається, ще не відкрили». Вона поїхала з моїм товаришем туди, в цю аптеку. Вони повертаються і кажуть: «Зламав аптеку хтось. Ми прийшли — там уже ролети зірвані, там усе розірвано, у плані розбиті ці, препарати дістали». У неї там була якась шафка, чи то ручки не було, чи ще чогось, і вони не здогадалися туди залізти. Вона простояла як шафка. Коробка якась стояла, а вона відкриває, а там іще препарати. Вони дістали й привезли, а лікар — він такий перебирає і знайшов п’ять чи сім банок суспензії для шлунка.

І в нас люди вишикувались у величезну чергу, кожен зі своєю ложкою, і ось він наливав кожному ложку цієї суспензії. Чи за допомогою цієї суспензії, чи вже звикли, але закінчилася ця напасть із водою. Я маю на увазі, розлад був у всіх.

Якось навіть розповім вам і попрошу це не вирізати, обов’язково, тому що привезли нам шість чоловік із найгострішою фазою коронавірусу, і ви знаєте, у нас багато тисяч спали спина до спини, і уявляєте, жоден не загинув від коронавірусу, і нікому не знадобилася ШВЛ.

19 років йому було, він був студентом-стоматологом. А ми два з половиною роки без жодного програшу ММА проїхали всю Україну з ним, причому в дуже цікавій вазі — 71 кг. Це така вага… там і сильно б’ють, і швидкість потрібна, і решта. Ні разу не програли ніде й нікому. Навіть прізвище Гаджанян вимовляли всі вже без помилок на змаганнях. Страшних днів було кілька, і то цей страх я вже усвідомлював після подій насправді, тому що…

Це я згадую момент, коли чоловік прибіг в істериці, ось так прямо кулаками, руками, головою бився об стінку, кричав, що його донька в сусідньому дворі під завалами: «Допоможіть, допоможіть». А там іде мінометний обстріл. Ми просто бачимо, як туди прилітає, вибухи, дим іде. І хлопці, там пару таких шибайголов, на яких я б у житті не подумав, що можуть зважитися на подібний вчинок: «Жеко, Жеко, ми можемо побігти туди». Я кажу: «Ні!». Я їм не дозволив, бо кажу: «Я потім і вас звідти буду витягувати. Ви зараз туди залетите, кілька мін — і мені потім ще за вами туди бігти. Мало того, що вона, і вас ще троє там буде. Давай, — кажу, — хоча б паузи дочекаємося, щоб ми бачили, що туди не летить, бо не весь час летітиме в одну точку».

Пройшла пауза десь хвилин сім максимум, тому що я так пам’ятаю, мій товариш за цей час скурив сигарету (ми під козирком там стояли на вході) і побігли. Ми прибігли даремно, бо я так зрозумів, що ця дівчинка загинула ще… ну, у неї не було шансів ще після першого влучення, коли сталося. Завалило, перебило ногу, ногу перебило сильно, і вона від крововтрати… причому вона була притиснута завалами, ще й ногу перебило, там калюжа крові була, вона вже була вся синьо-сіра на той момент, коли ми прибігли, і ми не змогли їй ніяк допомогти.

Я колись був на вітрильнику, працював начальником загону рятувальників на круїзному лайнері. Або на кліпері на вітрильному моторному піти, ну саме в навколосвітку. Мабуть, цього я хочу. А ще хотів би, напевно, зробити щось не тільки для людей, а ще для нашої планети. Хотілося б посадити кілька мільйонів дерев на планеті. Опускаються руки. Якщо ти опустив руки, то це, як і в боксі: якщо ти опустиш руки, легше бити тебе не будуть — навпаки, намагатимуться бити тебе в голову набагато сильніше, щоб швидше тебе завалити. Так само і в житті. Тут проста лінія, проста відповідь — тримати руки вище.