«І з кожним днем я все більше й більше розуміла про те, що триває війна»

Дворянчук Вероніка Дмитрівна, 16 років, Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №30, м. Маріуполь

Есе "День, коли для тебе почалася війна"

Я була маленькою дев’ятирічною дівчинкою.

Це було свято 9 Травня, ми, за традицією ,святкували його вдома, всією великою родиною. Але, замість параду, у центрі міста відбувався кривавий мітинг. Ввімкнувши телевізор, ознайомилися з подробицями через екран, але все одно було дуже лячно.

Тоді, будучи дійсно маленькою дитиною, я не боялася чомусь за себе, але дуже переживала за своїх близьких, які в той момент були поряд зі мною.

З того часу минуло три роки, то був серпень 2017 року. Батьки вже тоді лягли відпочивати , а я з моїми братами дивилася мультфільм. Так як це було літо і було дуже спекотно, то вікно було відчинене, я почула, як падають снаряди десь далеко, але водночас і дуже близько.

Коли забігла до батьків у кімнату, тато вже відпочивав, а мама пішла перевірити, що ж там коїться. Коли вона забігла назад до будинку, то дуже-дуже швидко розбудила тата й повідомила про стрілянину, відправивши нас у ванну кімнату, бо це єдине місце поодаль від вікон та скла.

І знову було страшно не за себе, а за близьких. Тієї ночі ми всі спали у ванній кімнаті.

І з кожним днем я все більше й більше розуміла про те, що триває війна. Жити в такі часи надзвичайно страшно. Не дивно, але ж ти не боїшся за себе, а за тих, хто тебе оточує, близьких та рідних.

Мабуть, я ніколи не зрозумію, в чому сенс будь-якої війни, але мені хочеться, щоб це закінчилося якнайшвидше, бо я хочу в мирній країні, більше ніколи не проходити ці нескінченні контролі на блокпостах, це страшно!

Вночі, лягаючи спати, чую якийсь гул і дуже переживаю, аби це не стрілянина. На жаль, за сім років таких ситуацій було чимало, але легше від цього не стало.

Я хочу, щоб усе це безглуздя закінчилося, бо війна нікому не потрібна, оскільки забрала вже десятки тисяч життів і досі на цьому не зупиняється проте всім вже набридло.

Але на жаль до всього можна звикнути, пристосуватися, адаптуватися, називайте як хочете – все одно одне й те саме, бо це страшно навіть звучить: «пристосуватися до воєнних дій» – жах! Чи ще краще, коли десь стріляють, а ти сидиш у цей час на дворі й думаєш: а-а-а, це далеко! Ого, а це вже ближче; це полетіли снаряди кудись у «ворожий бік», значить, скоро буде відповідь… Це все настільки жахливо, що не передати словами.

Ти ніколи не зможеш дати зрозуміти людині, яка, наприклад, живе закордоном і знає про всі події лише завдяки новинам, ЗМІ, а може, й завдяки тобі. Ти не зможеш пояснити їм: як це?!

Як це ховатися у підвалі та тремтіти від страху? Як це збиратися надзвичайно швидко та брали найголовніше? Як це не мати змоги виїхати? Як це кожного дня чути постріли? Як це… Дійсно?! Вас цікавить, як це? Це жахливо, страшно, моторошно!

Одне й те саме, називайте як хочете, але це не по-людськи, жити в таких умовах та й за таких обставин. Хочеться спокійного, мирного життя.

І я, Дворянчук Вероніка, глибоко переконана в тому, що ці жахіття скороминучі, воюючі сторони кінець кінцем зрозуміють і прийдуть до висновку: мир – це злагода, спокій, дружності. Бо війна в моєму розумінні, несе нам: біль, кров, смерть, втрати життя, чорне вбрання, воронки від вибухів, жінок в сльозах, сніг з чорними плямами від крові.