"І тут я зрозуміла, що світ більше не буде колишнім"

Набегаєва Каріна, 16років, Харківський педагогічний фаховий коледж Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Війна. Скільки в цьому слові болю, сліз, страху, тривоги, жорстокості та крові. У далекому 2013 я й подумати не могла, що це страшне слово буде асоціюватись зі сходом моєї Батькіщини – України. Я мала уявлення про події, що там можуть відбуватись, адже одного разу я з батьками дивились фільм «В бій ідуть лише старі», де чітко описується атмосфера війни.

Як завжди, прийшовши зі школи, я робила домашнє завдання, пізніше додому прийшли й батьки. Одна з наших сімейних традицій – щовечора збиратись разом та дивитись «Новини», зазвичай це новини про зірок або про природні явища не тільки в Україні, а й в цілому світі. Це завжди дуже цікаво, інколи смішно, цього ж вечора уявлення про «ніколи не сумні новини» похитнулись.

Ні я, ні батьки спочатку нічого не зрозуміли, «Як війна?Чому?Навіщо?Невже це справді так?». З цими думками та тривогою на душі ми розійшлись по кімнатах відпочивати. Мені здавалось, що це не є реальністю та це був просто сон, але ж ні. Наступного дня всі новини, соціальні мережі та інше говорили лише про це.

Кожного вечора я чула по телевізору про загибель солдат, «На фронті знову відкрито вогонь». Від цих слів ставало моторошно, з кожним днем число людей, що загинули ставало більше і більше. Але були й моменти, коли повідомляли «На фронті без змін» це трішки заспокоювало, але ненадовго. Так вся Україна жила всі ці 7 років, не зрозуміло, скільки ще це триватиме.

З 2014 року і по сьогоднішній день я живу з думками та мріями про мир. Адже, що може бути краще, ніж дружні стосунки між народами, щасливі сім’ї , що не переймаються чи повернеться син,чоловік з фронту, та мирне, без звуку пострілів чи гармат, небо над нашими головами.