"Хтозна, може, бачимося востаннє?"

Бакуменко Оксана

Учитель Косівщинського ліцею імені Лесі Українки Степанівської селищної ради Сумського району  Сумської області 

Війна. Моя історія

«Бах, бах, бах!» - дивні, незрозумілі звуки увірвалися в передранішній сон. Якесь важке «гуп» здригнуло землю – і ліжко важко затряслося.  Липкий і неприємний холод сповз у груди, стиснув зсередини і вибухнув, здавалося, безглуздою думкою: «Постріли!»

Одночасно з думкою на телефон прийшло повідомлення зі шкільної групи доньки: «Доброго ранку, шановні батьки! Сьогодні діти навчаються дистанційно». На годиннику за десять хвилин шоста. Важка і неприємна здогадка боляче різонула по свідомості. Знову далекий вибух прокотився хвилею по землі. Мозок відмовлявся думати про невідворотне. У ХХІ столітті такого просто не може бути! 

Знову сповіщення в месенджері: «Шановні колеги! Сьогодні уроки проводимо вдома в режимі онлайн». 

Дзвінка тиша нависла в темній кімнаті, лише було чути, як шалено-швидко калатає серце.

- Мамо, що це? - почувся слабкий голос доньки.

- Війна…, - ледве видушила я з себе, і гарячі сльози нестримним потоком зірвалися з очей.

На мене дивились перелякані очі доньки і затуманені очі сина.

Як же так? Що робити? Двоє стареньких батьків і діти – я мушу бути сильною. На губах солона гіркота, у ліве плече жаром дихає обличчя доньки, правою рукою намагаюся обійняти-пригорнути сина… Ні, цього не може бути. Це неправда! Це лише сон! Страшний і на диво реалістичний. Ось зараз пролунає мирний сигнал будильника і весь цей жах перетвориться на страшний спомин! 

- Гуп! – розляглося по мерзлій землі, проникло у кожну шпаринку і знову повернуло в болючу реальність.

- Господи Милосердний, прошу тебе: нехай це буде просто сон! Пресвята Богородице, порятуй і…

- Гуп! Бах! Гуп! Увага загроза артобстрілу!..

У погрібі було сиро й холодно. Перші дні сиділи мовчки, лиш по тремтячим губам мами можна було здогадатись, що вона шепоче молитву. Шістдесятисекундна хвилина тяглася нескінченно довго. Прислухаючись до кожного звуку, до болю стискали один одному руки, щойно чувся гул літака чи звук вибуху.

Хтозна, може, бачимося востаннє? Може, після знову безсонної ночі ранок так і не увірветься крізь заклеєні скотчем і завішені товстими ковдрами вікна? Може, отут разом усі в один момент?

І знову солоні ручаї заливають обличчя – добре, що у напівтемряві можна плакати непомітно…

День перший, двадцятий, двадцять дев’ятий… Ще жодної хвилини не спала. Скільки ще протримаюсь у такому режимі? 

-  Мам, піди відпочинь, а я почергую, - турботливий голос сина вирвав мене з лап сумних роздумів. 

-  Ні, синку, відпочивай ти! Хто знає, що буде далі? А сили тобі ще знадобляться…, - я не встигла договорити, обірвавши думку на половині, боячись вголос промовити те, що бентежить.

Як швидко подорослішав син! Як швидко постарішали батьки! Коли калейдоскоп емоцій трохи стишив свої оберти, прийшло рішення: щось робити, нехай помалу, але наближати нашу Перемогу!

Потяглися схожі один на одний дні у плетінні маскувальних сіток і виготовленні окопних свічок. Бо там, на передовій, тисячі наших захисників потребують підтримки!

Хлопці, які, як і мій брат, ще вчора ремонтували машини, розвозили продукти по магазинах, лагодили комп’ютерну техніку, лікували людей чи навчали молодь, а тепер зі зброєю в руках захищають нашу незалежність, відвойовують у «турботливих» сусідів право на вільне життя! 

Тож часу на слабкість немає. Зібрати всю волю в кулак, підняти заплакане обличчя і йти вперед. Маленькими кроками до Великої Перемоги! Слава Україні! Героям Слава!