"Хотілося бігти не зупиняючись, тікати стрімголов"

Віліжінська Вікторія, 16 років, 10 клас, Серебринецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Заїченко Наталія Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Розуміння початку чогось страшного з’явилося вже у перші хвилини. З самого ранку ми з бабусею збиралися їхати до міста. Раптом зателефонувала подружка, повідомивши про обстріли Києва.

Страшна звістка, наче окріп, ошпарила все тіло, пробираючи до кісток. Миттєве оторопіння змінилося тупою тривогою та жалючим страхом, що невпинно зростав. Але, особливо важко стало від згадки про моїх батьків, які в той час перебували в столиці.

Жахливе відчуття розпачу та безнадійності полонило мене. Шокуючі новини про початок повномасштабного вторгнення, підтвердженні у телефонній розмові з мамою та інформацією з Інтернету, ще більше додали відчаю. Хотілося вірити, що це просто жахливий сон, який незабаром скінчиться. Але раптові, глухі вибухи, які долинули десь зі Сходу, тільки підтвердили прикру реальність. Хотілося бігти не зупиняючись, тікати стрімголов.

Пам’ятаю, дорогою до райцентру, куди ми все ж зважилися тоді поїхати, почали з’являтися імпровізовані блокпости, на яких наш автобус ретельно перевірявся озброєними поліцейськими.

Лютневий ранок, в якому прокинулося місто, нагадував картинку з чорно-білого трилера. Люди, в довжелезних чергах до аптек, крамниць та банкоматів юрмилися під пронизливе завивання сирен. Навколо сум’яття та метушня, галас дорослих, які намагалися якимось чином дати собі раду. Було дуже страшно і лише бабуся пригортала мене до себе.

Здавалося, що це початок чогось нового – реальності, в якій ми не знали життя. В голові роїлися тисячі запитань, а відповіді на них не було.

День початку війни став для мене рубіжним. То була певна межа між барвистим дитинством та дорослим, ще невідомим мені життям. Цей день чітко відділив минуле від сучасності та майбутнього, став часовим пограниччям для кожної української родини. Тоді я вперше по-дорослому злякалася, і цей страх зберегла у пам’яті до сьогоднішнього дня.

У моїй родині день 24 лютого 2022 року кожен сприймав по-своєму: мовчки, панічно, з великим жалем та смутком, але всі ми чітко усвідомлювали лише одне: так як було раніше – вже не буде.

Гадаю, що неетично згадувати про економічні ускладнення, які, у зв’язку з повномасштабною війною, переживає моя родина, оскільки дуже багато українських родин втратили житло та майно. Але найстрашніше те, що кожного дня на фронті гинуть наші захисники, стають жертвами агресії росіян мирні українські громадяни.

Сьогодні ми змушені жити без відчуття безпеки, без упевненості в завтрашньому дні. Тепер по-іншому цінуєш час: намагаєшся пам’ятати кожну прожиту хвилину та дякувати Всевишньому за кожен промінчик сонця й ковточок чистого повітря.

З початком війни мене гнітить власне безсилля та безпорадність перед всепожираючим чудовиськом війни. Це особливо важко відчувається в підлітковому віці, коли вже розумієш трішки більше від малої дитини. Однак, не дивлячись ні на що, в душі палає вогонь надії на перемогу, на відродження та майбутнє процвітання моєї країни.

З перших днів повномасштабної війни Збройні Сили України здійснили немислиме. В часи, коли надія гасла, з рук губилося все, вони змогли стримати в багато разів переважаючого ворога, а сьогодні мають значні успіхи на фронті, здобуваючи перемогу за перемогою. Українські захисники гідно боронять нашу землю, звитяжно звільняють кожне місто та село, наближаючи нас до довгожданої великої перемоги та миру.

Значення слова «мир» для мене особисто асоціюється не просто з небесною блакиттю та білим голубом. Насправді це значно більше, це – стан душі кожної людини, яка просто хоче радіти життю та бути переконаною, що настане завтра.

В цей час українське військо здобуває для кожного з нас майбутнє, яке починається з переможного миру, миру – в якому українці будуть вільними, миру – що не приведе до повторення війни, миру – де Україна стане незалежною та процвітаючою державою.