«Ходили по полях, де лежали снаряди, що не розірвалися»

Інна В'ячеславівна не змогла виїхати від обстрілів, оскільки в місті залишалася безпорадна мама. За останні вісім років жінці довелося добиратися на роботу під обстрілами, ходити полями, де лежали снаряди, що не розірвалися, стояти в черзі, щоб отримати півбуханки хліба. Вона дуже хоче повернутися в рідне місто, адже налагодити постійний побут на новому місці їй так і не вдалося.

Пам'ятаю, коли в Первомайску впав перший снаряд. Це було 22 серпня 2014 року. Мій будинок не постраждав, він знаходиться на околиці міста, як би в улоговині. Виїхати з міста я в той час не могла, тому що ще мати була жива. Вона перенесла інсульт і була напівпаралізована, потрібно було доглядати за нею.

Ми обладнали підвал, і коли почали перші літаки літати над нами, спускалися з нею вниз. Ні світла, ні хліба в той час не було. Вранці до восьми можна було ще на ринку щось купити, а потім вся торгівля припинялася. Бувало по півбуханки хліба роздавали, я іноді виходила. Грошей у той час не було, всі заощадження, які вдалося накопичити, пішли на запаси.

Я як переселенець зареєстрована в Золотому. І спочатку там жила, а працювала в Попасній. Я переїхала сюди, тому що була ще не на пенсії, думала, конфлікт швидко вирішиться, а доопрацювати до пенсії ще треба. Тим більше на території України роботу надавали.

Останній тиждень у Попасній трохи тихіше, а от у Золотому та Первомайську постійно чути вибухи. Донька зараз живе у Первомайську. Там побило вікна і під'їзди позавалювалися.

Мрію, щоб війна закінчилася і можна було повернутися в рідний дім, тому що тут я не можу навіть житло купити, маюся по квартирах.