"Хочу, щоб всі бійці повернулися додому живими. Ми вас чекаємо"

Решодько Ян, 17 років, курсант групи ВІТ-1 Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Варихалова Анастасія Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого Росія розпочала військове повномасштабне вторгнення на територію нашої країни, атакувавши ракетами Київ та ще багато наших міст. Я добре пам'ятаю цей ранок, я мав піти до школи, але натомість шквал повідомлень у месенджерах, потік новин…Усвідомлення цього жаху у мене було пов’язане з почуттям страху, болю, шоку. Цей день був початком кардинальних змін у нашій родині. Я закінчував десятий клас, мав звичне, комфортне життя підлітка. Все змінилося дуже швидко, до таких змін не можна підготуватися… Я не розумів де мої друзі, що з навчанням… Щодня ми жили новинами з єдиного марафону, інтернету.

Родичі, знайомі та навіть друзі в соціальних мережах пропонували допомогу, ми всі раптом стали ближчими один до одного добрішими, ріднішими. В той час ми з мамою допомагали волонтерам фасувати все необхідне для фронту. Був вражений допомогою із Західної України, на день ми могли розгрузити три - чотири машини допомоги. Водії машин були справжніми героями, вони щодня ризикували своїм життям. Деякі з них вже давно займалися волонтерською діяльністю та допомагали в зоні АТО. Кожен день безліч розповідей про фронт, наших воїнів, моїх друзів. Так, війна в нашій країні з чотирнадцятого року, але тільки зараз я відчув досить близько це велике горе. Тоді я був маленьким восьмирічним хлопчиком і мама з татом мене захищали від цієї інформації.

В березні, в період бойових дій на півночі від столиці, перед нами став складний вибір: їхати мені з мамою за кордон, де працював тато, чи залишитись в Україні. З чотирнадцяти років я професійно займаюсь страйкболом і багато моїх старших друзів по команді пішли на фронт захищати нашу країну.

Мій тато повернувся в Україну, пішов добровольцем. Ми завжди на зв’язку, підтримуємо і хвилюємося за нього, а він хвилюється і підтримує нас. І кожен день каже, що бореться за нас і за кожного українця.

Я відчуваю, що змінився внутрішньо, як зовсім змінилися мої цінності. До війни в моєму списку пріоритетів були: дружба, здоров’я, оптимізм, спілкування, на сьогодні це - відчуття безпеки, сім’я, почуття гідності, мир і переживання за мого тата. Наші цінності – це те, що нас тримає, наближає до такої бажаної перемоги.

Війна показала, що найбільшою цінністю є людське життя. Мабуть кожен з нас усвідомив важливість родинних цінностей, стосунків. Ми маємо жити в мирі та злагоді і кожен українець повинен бути патріотом своєї Батьківщини. Це і є любити її, захищати, жити і працювати заради процвітання нашої рідної держави.

В усі часи українці завжди були справжніми патріотами, воїнами і про це свідчать історичні та художні твори відомих українських поетів і письменників. Сьогодення є прикладом великого патріотизму нашого народу, багато найкращих, найсміливіших хлопців та дівчат віддають своє життя за рідну Україну. Силу і волю кожного українця не здолати ворогу, бо ми згуртовані і віддані своїй Батьківщині, бо ми українці… Кожного разу ми збираємось духом і вкотре дякуємо нашим мужнім Збройним силам України за нову маленьку перемогу. Всі небайдужі люди вірять і всіляко допомагають Збройним силам України. Про нас почув весь світ, наші воїни надихають весь світ. Тільки разом, об’єднаною боротьбою, усім світом ми зможемо подолати ворога та здобути перемогу.

Моя мрія прокинутися і почути: «Війна закінчилася – ми перемогли»!!! Хочу, щоб всі повернулися додому живими…Ми вас чекаємо…

Слава Україні! Героям Слава!