"Хочеться і стати на коліна, і схилити голову перед Збройними Силами України"

Лисоконь Еліна Сергіївна, 17 років, студентка 2- го курсу спеціальності "Народна хореографія" Дніпропетровського фахового мистецько-художнього коледжу культури

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пічуріна Раїса Семенівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Навіть зараз, згадуючи цей день, мене охоплює якась невимовна… Хоча, ні! Я, чесно кажучи, погано пам’ятаю той день. Пам’ятаю тільки занепокоєне обличчя татуся, який наполягав на тому, щоб мама разом зі мною й двома молодшими сестричками виїжджали за кордон, далі від небезпеки, пам’ятаю розгублене обличчя мами, адже вона не могла цього зробити, бо не може залишить тяжко хвору бабусю. Пам’ятаю крик сусідки, яка, проводжаючи сина на війну, в розпачі кричала: «Не залишай!» А ще пам’ятаю, як мама тремтячим голосом запитувала: «Доню, невже війна?» Я не розуміла й не могла усвідомити, що відбувається й що таке війна…Та і як я могла усвідомити, вирісши в мирній державі? Але усвідомлення прийшло пізніше: постійні сигнали тривоги, вибухи, жертви, поранені. І це в моїй країні, і це в моєму рідному Кривому Розі…

І стало страшно. Страшно від невідомості, страшно від того, що, прокинувшись, почуєш страшні новини про нові руїни, жертви, зґвалтування, страшно від усвідомлення того, що це, можливо, надовго. Страшно дорослим, а як нам, підліткам? Як можна було повірити в те, що солдати колись дружньої, братньої держави плюндрують наші землі, спалюють хліба, знищують усе на своєму шляху, намагаючись перетворити нас на рабів? Хотілось кричати:«‎ Ні! Цього ніколи не буде! Україна була, є й буде незалежною!» І всі ці емоції вилились у вірш:

Мій рідний край, що зветься домом,

Дарує радість і життя.

У цьому окрузі простому

Десь посміхнулося дитя.

Настала в нас тяжка година,

Я чую тихо мамин плач:

Не хоче відпускати сина,

Адже війна – то є палач.

І серце ниє, тисне в грудях,

Я чую вибух недалеко…

Ми вистоїмо! Я в це вірю!

Ми переможем небезпеку.

І я щиро вірю в те, що написала, вірю в перемогу, побачивши силу духу, незламність і згуртованість наших людей. Хочеться і стати на коліна, і схилити голову перед Збройними Силами України, які роблять усе для перемоги, волонтерами (я бачила їхню роботу, побувавши в госпіталі), й усіма, хто допомагає і бійцям на фронті, і переселенцям. Та і я також долучалась до роботи, допомагаючи мамі збирати речі та продукти для бійців. І нехай це маленький, але і мій внесок в перемогу.

А перемога неодмінно буде. Прийде час, і ми знову будемо радіти кожному новому дню, сонечку, з посмішками зустрічати один одного, як і раніше. Не будемо боятися за завтрашній день, не будемо лякатись, коли десь поруч лусне кулька чи якась дитина заплескає в долоні; не будемо більше бачити переляканих очей дітей, переселених з окупованих територій.. Це неодмінно буде!