«Хліба у місті не було, води не вистачало»

За перший місяць війни у Маріуполі Людмила Анатоліївна і її сім’я відчули голод і холод, бачили обстріли і загибель мирних мешканців, яких ховали прямо у дворах

Мені 48 років. Я з Маріуполя. Працювала у психіатричній лікарні сестрою-господаркою. 

24 лютого пролунати перші вибухи. Ми жили на околиці міста і відразу все відчули. Я розбудила чоловіка і сказала, що почалось. В той день мені з донькою потрібно було терміново потрапити до лікаря. Діставались туди з проблемами. Потім поїхали на роботу, бо ми разом працюємо. Там ще підготували бомбосховище. Додому дістатись вже було складно. Потім, уже з дому, ми виїхали в центр міста. Думали, що там буде безпечніше. Цивільний чоловік моєї доньки надав нам квартиру, і весь час до самого виїзду з міста ми були там. 

У нас були якісь запаси їжі. Найбільшою проблемою був хліб - його не було. Ми на кострі готували їжу. Води не вистачало. Великою проблемою була вода. Її не вистачало. Збирали дощову, збирали і топили сніг, їздили під обстрілами на джерело.

Найбільше враження було від прильоту міни у двір, де люди готували їжу. Це був сонячний тихий день. 

Ми почули, що 15 березня перший раз дали зелений коридор. До цього люди намагались виїхати, але їх не пускали. Ми розуміли, що місто в облозі, але сподівались на щось. 16 березня зібрались і поїхали. Дорога була довгою. Ми їхали десь півтори доби. Було дуже багато блокпостів. На кожному зупиняли, перевіряли. Так ми добрались до Запоріжжя.

Зараз я працюю. Чоловік також працює. Живемо більш-менш нормально.

Нам-то хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Але ми розуміємо, якою ціною це відбувається: гинуть наші хлопці. Тому почекаємо. Це обов’язково відбудеться. 

Мрію, щоб настав мир. Хочу повернутись у рідне місто. Хочу, щоб країна процвітала.