"Гучний вибух... Це наші хлопці зірвали міст, щоб затримати швидке просування окупантів"

Корсакова Євгенія учениця 10 класу КЗ «Харківський ліцей № 97»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Нарожна Наталія Михайлівна

«Війна. Моя історія»

Розгубленість. Страх. Біль. Саме це відчуває людина, прокидаючись о п’ятій ранку і отримуючи звістку про початок війни. Але не це було початком.

19 лютого ми з батьками їхали дорогою від села Кам’янка до міста Куп’янськ у справах. Тоді ми вже чули різні розмови про війну, але за буденними справами  не звертали увагу на очевидне вже сьогодні. По дорозі ми проїжджали блок-пости.

Нашій місцевості це було притаманно тільки на початку війни в Луганську та Донецьку, а в цей момент для нас була дивна їх наявність. Військові на блок-постах сумно відповідали на веселі жарти мого батька. Мабуть, вони вже тоді розуміли, що може статися в недалекому майбутньому.

Близько п’ятої години ранку 24 лютого я прокинулася від шуму на кухні. Мама по телефону розмовляла із сестрою, яка знаходилася в Харкові та чула вибухи. У нас спочатку було видно вибухи крайнеба, а потім російські колони техніки заїхали в село. І тільки тоді ми усвідомили, що почалася війна. Нерозуміння, що робити далі, відчай, рій думок. Біль за рідних людей, які опинилися в епіцентрі шквального вогню в Харкові, за наших військових, які  беруть вогонь на себе.

Гучний вибух... Це наші хлопці зірвали міст, щоб затримати швидке просування окупантів. Затримали, але ненадовго.

Далі була окупація Куп’янська російськими військовими. Вони скрізь поставили свої блок-пости, постійно перевіряли документи, говорили, що «росія здесь навсегда». Хто б міг подумати, що цей страшний сон триватиме пів року! Немає зв’язку. Щоб почути рідні голоси, треба поки тихо знайти місце, де ловить зв’язок. Часом зникає світло, а часом і надія на бодай якесь майбутнє.

Бажання виходити з дому зникло. Всі дні здавалися безбарвними, однаково сумними. Єдине чим можна було відволіктися і забути про реальність - зануритись в інший світ - книги. Так багато я ще не читала. Я відчувала якусь нестримну жагу і пірнала в різні сюжети, бо вони були краще, ніж моя реальність. Мама говорила, що полиці в магазинах все більше пусті. Люди на вулицях ставали мовчазними та напруженими…

 Вересень. Як довго ми чекали на цю подію! Ми побачили військових з блакитними пов’язками на руках -  це наші військові, наша надія та наша гордість! Я запам’ятаю назавжди свою радість, коли побачила їх. Такого щастя я давно не відчувала. Хотілося бігти до них та міцно обіймати, як рідних. Нарешті звільнили селище від тої погані, що як спрут скрізь пускала вже свої щупальці.

Та загарбники не збиралися залишати все так, як є. І вже через декілька днів почали бомбити наше село знову. Ми вирішили їхати в Харків.

Харків… Життя з цілодобовими повітряними тривогами, постійним триманням «тривожної сумки» поряд, настеленими ковдрами у ванній кімнаті. Ну той що. Головне, що тих гадів окупаційних немає поряд.

Безумовно, довгоочікуваний відносний спокій та впевненість у нашій перемозі – це  все завдяки Богу та незламним, мужнім військовим ЗСУ. Вони точно знають, як ми на них надіємося і молимося за них. Як подумки наближаємо нашу Перемогу. Як купуємо обновки і уявляємо себе в них на святі перемоги.