"Дуже страшно, коли на твоїх руках помирають люди"

До війни життя у мене було дуже гарним. Ми чудово жили і не думали ні про який "русскій мір". Нам Україна була найдорожчою, нас усе влаштовувало. Нам подобалося жити в Україні. 

В один день усе перевернулося. Це дуже сумно, це дуже страшно, коли все розбите, коли в тебе на руках помирають люди. Не хочеться навіть згадувати. Я розумію, що це треба пам'ятати і доносити до наступних поколінь, але коли все це бачив на власні очі, то це дуже складно. Я в Маріуполі залишалася дуже довго, аж до липня, і я бачила, як усе відбувалося. 

24 лютого я прокинулася зранку в гарному настрої, збиралася йти на манікюр-педикюр. Зранку новини я не дивилась, я з собакою гуляла. Прийшла додому, збиралась їхати, коли телефонує мені моя майстер і каже: "Сьогодні все скасовується. Війна почалася". Я була дуже здивована, до мене не доходило, що щось відбулось. Потім я ввімкнула новини і все побачила.

Найбільші труднощі – це сиділи без світла, без води, без газу в холодній квартирі. І я не могла спускатися в підвал, тому що я астматик і мені в підвалі було дуже погано. Я взагалі весь час знаходилася в квартирі.

Зворушило, що люди допомагали один одному. Ті, які у мирному житті навіть не віталися, коли розпочалося це все, об'єдналися. Був такий дружній підхід. Хлопці дрова пиляли, вогонь розпалювали, він цілий день горів. Всі підтримували один одного. Це було дуже приємно. У нас будинок трохи горів, і ми бігали його гасили всі разом - завдяки цьому наш дім залишився цілим. 

У мене була можливість виїхати раніше, але побачила жінку з дітьми, мені їх стало шкода, я їх посадила на своє місце. Я довго затрималася, тому що до останнього сподівалася, що ось-ось зайдуть наші і нас визволять. 

Довелося виїхати. Я зараз перебуваю на території України разом з чоловіком. Він по роботі виїхав у перші дні війни, а я думала, що тиждень-два – і все минеться.

Я з Божою допомогою виїхала дуже легко. Я платила перевізнику, з нами був один хлопчина і старенькі люди, і ми виїхали о 10 ранку з Маріуполя і вже о 9 вечора були у Запоріжжі. Нас не обшуковували, ставилися лояльно. І ми проїхали дуже швидко. 

Я по життю оптиміст і я сподіваюсь, що наші війська звільнять наші території. Щоб ми могли повернутися додому. Я про це мрію - повернутися у наш український Маріуполь.